Завантажити

нахабного Рудого з усією злістю, яку міг зібрати, але ж мав на увазі нічим невмотивований власний вчинок пристати до непевної компанії зі звичайних вар’ятів задля пошуків у степу слідів Довбні. “Снився мені той Довбня, чи що? З якої такої нудьги я подався його шукати, наче то він мене покликав? Покинув роботу наче зомбований, дідько б узяв твого ледацюги хіть до розваг! Бери і дери! Чого не могла озватися Марта зі свого далека по мою допомогу на кілька день раніше – ще до моєї першої прогулянки степом? Ото, ще й вона винна у моїх дурних забаганках шукати диких пригод на хвору голову! Гарний рятівник з мене, коли сам себе намагаюся врятувати! А чи порятую?” – Раптом озвалося у Бруно-Малого запізніле каяття за власні помилки, коли обридло шпетити Рудого, бо побачив марність виховної роботи до того драба...
Озвалося у Бруно, але його двійник Малий водночас не відкинув, бо не мав уже на те сили, а якось зіштовхнув уперед ще одну каменюку, що дало йому змогу вужем проповзти, боляче чіпляючись спиною за гострі виступи з нерівної стелі тунелю. Коли нарешті Бруно-Малий проповз через кам’яний завал, то спромігся ще й підвестися і встати на ноги, то він одразу загасив ліхтарика і зітхнув із полегшенням – справжнє світло почало блимати й мерехтіти перед ним із віддаля спочатку блакитним маленькім вічком, трохи згодом засяяло нарешті вже не тремкою надією, а підтвердженням близької реальної свободи. Вона справді зачекалася на нього на зеленій галявині, стріне його там питвом та їжею після виходу із кам’яного мішка, в якому йому довелося задля того викладати всю свою жагу до життя невідомо скільки часу після того, як десь у підземельному лабіринті подівався Ґедзь, а з ним щезли і його хлопці. Згадав про Ґедзевих приятелів і знову зронив кілька дошкульних слів щодо своєї недоречної радости з приводу згадки про зелену галявину з їдлом і питвом, коли невідомою для нього є доля недавніх супутників. Нехай вони зі своїми намірами і не були близькими до поглядів Малого, але ж саме він привів їх сюди, аби разом заглянути до прірви. Про причини такого вчинку він колись згодом буде намагатися будувати різні гіпотези, але нічого з того не складеться до якогось розумного пояснення...
Постійно спираючись на стінку, поволі перебираючи руками її нерівні шпичакуваті виступи, Бруно з останніх зусиль нарешті дошкандибав до мотузяної драбини, яка звисала з горішнього отвору майже до верхівки купи піску на зіжмаканому плямистому наметі, разом з яким нещодавно провалився до підземелля Ґедзь. Під наметом і піском було вдосталь різного причандалля від останніх відвідин цього підземелля Довбні з його товаришем, на яке міг наштрикнутися при падінні Ґедзь, але того разу якось зглянулась до нього доля, аби ж потім затягти глибше до невідомої прірви. Проте зараз Бруно цікавила лише мотузяна драбина, що звисала з поверхні. Вона була достатньо довгою, сягала самих грудей Бруно, але взятися за неї у нього забракло моці. Він лише поглянув угору, навіть відчув свіжість степового повітря, постояв якусь мить і присів на пісок, бо відчув, що ніхто і ніщо не зможуть наразі змусити його зрушити з місця, вхопитися руками за мотузяччя і почати підтягуватися до свободи. Так іноді буває, коли вже подолано врешті-решт страшні останні перешкоди, коли до звільнення з полону чи з пастки треба лише простягнути руку, та вже нема на той вчинок ніякої сили. Бруно вирішив трохи відпочити перед останнім кидком угору, коли треба буде пролізти йому мотузяними щаблями лише якихось п’ять метрів, присів і одразу відчув, як знову прокидаються у ньому голод і спрага, нагадуючи, що на нього чекають багаті припаси питва та їдла у покинутому кілька день тому таборі шукачів скарбів. Голод зі спрагою штовхали його лізти вгору, він починав було підводитися, тягтися руками до драбини, але знову і знову присідав, тулячись спиною до стіни. Втома виявилася сильніша за голоднечу. “І чого було не захопити із собою хоч упаковочку ґалетного печива і більшу фляшку з водою? Добре, що я перед падінням Ґедзя напився з пляшки Рудого, а потім не полінувався зробити кілька кроків до табору і прихопити із собою до підземелля повну, ще й своя фляшечка залишилася для подальших пригод. Інакше б я не вижив. Треба було б усім лізти у невідомість із припасами, так ні, ці недоумки поспішали за Ґедзем заглянути до прірви, аби він не нахапав першим з неміряних царських скарбів не чогось, а самого цінного. Я теж, мабуть, був подібним до них глупаком, коли так легко пристав до їхньої авантури заглянути до прірви, щоправда, намагався переконати їх і себе, що прогуляємося лише зовсім трохи, лише до обіду. А потім уже подамося з усіма припасами. Ну, і що? І скільки ж часу я тут протинявся натомість не лише без обіду, а і без ніяких сніданків чи вечерь? Чи встигну тепер зустріти Марту? А коли вона вже прилетіла? Тоді що вона думає про моє щезнення? Втік напарник, але з якої причини?” – Із гіркотним сумом Бруно ставив сам собі одразу купу запитань, зле згадуючи водночас і шалену радість в очах шизонутих

читати