Завантажити

повірити знавцеві мов на щире слово. Колеґа заприсягся, що зміст передано надзвичайно близько до першоджерела, від того і задовго, бо надто різні мови, аби висловити однаково стисло якусь круто заверчену ідіому. Навіть ґречно запропонував пояснити Максові на зворотному прикладі, як би задовго звучало тою мовою наше – текло й за вуха, а в роті сухо. Макса потім достатньо тішило дійство, яке перетворив на постійний ритуал – коли розкорковував між добірного товариства пляшку і гонорово виголошував замість задовгого заяложеного тосту чужоземну фразу, розливаючи священний напій по чарках, склянках, ґранчаках чи копійчаних пластянках, те залежало від місця й причини зібрання, а ще і від складу співучасників пиятики, тобто процесу розслабухи. А він полюбляв і галасливі великосвітські раути, і бізнесові хлібосольні презентації, і тихі картярські забави у вузькому колі, навіть ходіння до зазвичайного народу, особливо тоді, коли він стрічався з окремими представниками цього народу не на велелюдному мітинґу і на певній відстані, а зовсім поруч зі щирим рукостисканням – у пересічному затісному, продимленому дешевими циґарками, пивному барі.
Того найчорнішого вечора Макс засидівся спочатку в приємному товаристві, бо там не треба було нічого вигадувати, напускати туману, або надавати своїй розслабленій мармизі суворого вигляду справжнього високопосадовця – народного обранця, котрий надто вже заклопотаний долею своєї держави і кожного з її громадян зокрема, а якщо той громадянин чи громадянка з його виборчого округу то й поготів. Вони з Бруно приїхали до цього будиночку разом, але Бруно не заходив до вітальні помпезної хоромини, яка ховалася від заздрісних людських очей за високим зеленим живоплотом з дикого винограду, із нутрощів зовсім беззахисної зовні зелені нахабно проглядалася де-не-де міцна металева конструкція паркану. Довів Бруно шефа лишень до дверей вітальні та враз повернувся до свого авта, де залишив Макс свої мобільні телефони, аби відгукувався на всі дзвінки його помічник увічливими відмовками. Бо така вже була у помічника (водія та охоронця) служба, коли він був при шефові зблизька, а не виконував десь осторонь його ж таки специфічні завдання, що траплялося досить частенько...
У тій хоромині всілися вчотирьох за столик із напнутим без жодної зморшки зеленим сукном невипадкові картярські партнери, розписуючи неквапно класичну пульку, де не можна ловити ґав за грою, де треба ретельно прораховувати варіанти своїх ходів, одночасно необхідно спостерігати непомітно за емоціями партнерів і стримувати, або й намагатися добре фальшувати з прихованою насолодою, власні думки і пристрасти. Гульня того вечора була тривалою, начаркувалися вдосталь, але виграв тільки Макс, цього разу порівняно небагато – рівно стільки, на скільки потягла цього разу його чергова послуга бізнесовим партнерам.
Останнім часом, за рік-два до своєї загибелі, Максові вже й не баглося мати грошей більше, ніж він встигав розтринькувати на щоденні побутові потреби чи просто змарнувати на різноманітні забаганки. Йому могло б стачити на веселе бурлацьке життя й парламентського утримання вкупі з пристойними відсотками за вкладені на депозитні рахунки у різних банках грошенята, що були зароблені Максом ще до депутатства. Вистачило б насправді, але він не міг дозволити собі поводитися інакше, ніж решта колеґ, тобто не займатися лобіюванням скоршого прийняття рішень потрібних для колишніх товаришів з бізнесових оборудок, бо ж то вони його заштовхали свого часу до парламенту. “Заштовхали” не є коректним словом у цьому конкретному випадку, бо ж Макс тоді не дуже опирався колективному рішенню своїх партнерів. Просто так уже складалося поступово його життя від учинку до вчинку й запізно щось у ньому було Максові змінювати, але інстинкт самозбереження не давав запанувати спокою, бо інколи той інстинкт прокидався і активно закликав, як не до совісті – дефініції досить химерної, то до практичної сторожкої стриманости. Через те Макс вирішив було бути у своїх оборудках трохи обережнішим, а коли і поставала потреба переступити оту невловиму межу, оте гостре лезо між законом і криміналом, то намагався заступати за правове поле тільки одною ногою і на зовсім короткий час. Наче й виробив собі залізне правило, навіть розповідав про нього знайомим іноді за чаркою, подаючи те правило за дотепний жарт, проте з такими хитромудрими словесними викрутасами, аби співбесідник не міг зрозуміти, чи достеменно дотримується Макс свого залізного правила, чи не зовсім. Кому треба було, ті знали напевно, що і як, але таких було не так вже й багато до недавніх днів...
Тільки де поділася Максова обачливість і вдоволення щоденними своїми статками, коли раптом замиготіли блискітки великого багатства, яке не привабило, а присмоктало недосяжними раніше розмірами разом із заманливими обіцянками, що можна буде згодом полишити й депутатство з його остогидлою балаканиною, і бізнесових приятелів – партнерів по картярських забавах з їхніми постійними забаганками,

читати