Завантажити

понатоптували повні лантухи паперів, опечатали сейфи, змінили прапор над палацом Намісника, здається, все. А в цей час колишні імперські партійні функціонери вже стали враз позапартійними націонал-патріотами (націонал-кар’єристами), які дружно і гонорово голосували в старому парламенті (був такий непродуманий псевдодемократичний вибрик Імперії – створили в деяких колоніях видимість місцевого самоуправління, але без проґнозів про можливі наслідки з того для власної безпеки) ще під імперським штандартом, що майорів над заскленим дахом помпезної будівлі, голосували, сором’язливо відводячи очі від суворого погляду мармурового Засновника Новітньої Імперії, що височів навпроти депутатських лав в сесійній залі, голосували за відокремлення від метрополії, за відновлення своєї давньої держави... Декому з молодих повстанців поталанило, вони засвітилися перед народом на мітинґах своїми запальними промовами, такими незвичними, такими неподібними на штамповані виступи обережних вчорашніх. На вільних виборах до нового парламенту народ декого з них підтримав... Цікавий час, неповторний час проминув... Одна каденція депутатства освітила далекі простори, по ній з’явився потяг до крутого бізнесу, раніше це називалось партійним дорученням, бо нагально постало питання відродити (побудувати?) саме національну економіку, без якої і бути не може незалежної держави. Потрібні були й кошти на різні партійні заходи, на підтримку патріотичної преси. Питання було вічним і недвозначним – “Бути, чи не бути, ось в чім питання...”. Ось і зараз треба здолати грозові фронти заради того, аби бути... Але спочатку треба вирішити, хоч би для себе, а що має бути? Тої партії, що кинула його до виру бізнесових пристрастей вже нема – на її уламках більше десятка партієк, у кожній хтось зі старих друзів, це для нього вони лишились старими приятелями, а між собою вони, в кращому випадку, просто сторонні люди, а в гіршому – непримиренні вороги. Інколи не хочеться брати до рук вже ніяку ґазету, бо в кожному числі суцільні розборки: хто, кому, де, що, з якого приводу... Важко усе те усвідомити, зрозуміти, бо ж це не шахи, тут правил нема ніяких. Гірше за головний біль така ситуація саме для нього, бо в кожному гурті хтось свій, а хіба настачиш на всіх!..
Триває ніч, ніяк не виснажиться грозовий фронт над північним державним кордоном – на всі напрямки рейс за рейсом відправляються літаки за розкладом, а до імперської столиці зась. Ще трохи і залишиться він сам-на-сам навпроти телевізійного каміну, який не гріє, а тільки потріскує, наче з віртуальних полінців випаровуються залишки старих реальних дощів... До чого тут сонце, до чого тут дощі?.. Невизначений час серед, хотілося б – наприкінці, ясної зоряної ночі. Хоч би впала якась зірка, замовив би тоді одненьке бажання – зійди сонечко!.. Зійде сонце, настане день, скінчаться порожні розмови подумки із самим собою... Раптом відчув, як крізь переплетені уривки спогадів пробивається якась недоречна думка, що всі його мотивації щодо ускладнень в роботі з фінансової підтримки однодумців зрештою направлені на інше – виправдатися перед самим собою. Чи втомився, чи сповзає до зневіри, чи шкода стало грошей, чи відчув наближення якоїсь, ще непевної, загрози?.. Він давно перестав боятися будь-кого, бо надивився жахів ще юнаком, коли у формі імперського десантника брав участь у кривавій, заздалегідь програшній для Імперії, війні проти далекого мужнього народу. Невеличка гірська країна десять років гідно протистояла багаточисельній імперській військовій потузі, поки не змушена була Імперія визнати свою ганебну поразку й не подалася геть з тих земель, але залишила там після своєї задовгої присутності таку кількість різноманітної зброї, яка не могла не стріляти і тому стріляє в тих горах і досі. Його вік став призовним до імперського війська, коли точився вже останній – десятий рік тої жахливої різні, проте й того неповного року вистачило вдосталь для дострокового змужніння, до розуміння дешевизни людського життя, до втрати страху за будь-яких обставин. Без остраху, без паніки завше тверезо знаходив з будь-якої загрози вихід. Тоді в чому він відчув для себе загрозу, чи натяк на неї сьогодні? Чи вона спровокувала оцю непевність, навіть несподівану розгубленість, коли все у нього має бути гаразд? А невже в тому, що він побачив уранці як на тихих вулицях, прилеглих до скверу із пам’ятником Пророкові, стримано шикувалися, немов у старі часи, загони національної ґвардії, яка постала в незалежній і демократичній державі з поліційних імперських формувань, тільки змінивши форму поґонів? Хто і навіщо вивів їх святкового дня на вулиці поблизу врочистого й багатолюдного дійства?.. Може тому і не знайшлося у нього вільної хвилинки приєднатися до людського гурту на учті... Може спрацювала автоматом підкірка?.. Підсвідомо ухилився від можливої загрози, а там нічого й не сталося сьогодні... А хіба могло?.. А якби сталося?.. Ну і нічка заполонила його, а бодай її – відьму підступну, хвойду чорняву... Чи не ліпше припинити

читати