Зміст останньої в часі збірки Владислава Бойка (далі в тексті – за поетичним псевдонімом – Василя Шукайла) склали ліричні, гумористичні й сатиричні вірші, епіграми, пародії та проза – спогади з пройдених життєвих доріг. За цю книгу авторові цьогоріч присуджена Всеукраїнська літературна премія імені Олександра Олеся.

Більшості читачів Василь Шукайло відомий насамперед як поет-гуморист, поет-сатирик, який створив оригінальну стилістичну манеру, майстерно використовуючи  найсучаснішу соціальну тематику нашого складного суперечливого часу. Досягнення письменника у цій галузі незаперечні. І в той же час треба підкреслити, що творчість Василя Шукайла не обмежується тільки гуморосатирою, про що свідчить  ліричний розділ «А життя ніби вітер...» у пропонованій збірці. «Я актор не твого спектаклю» –  відлунює п’янким приглушеним  сумом alter ego поета. Меланхолійна нота  цієї сповідальної поезії приваблює своєю життєвою простотою і гоїть сердечні рани  кожному, хто «стоїть на вересневій оболоні, // і павутиння в скроні наліта», хто хоча би раз на віку  відчув, як « у душі росте тривожний щем // і сум за тим, що не знайшло кінця» і яка вона –  «незрима грань між радістю й журбою, //  коротка мить від щастя й до біди».   Найголовнішим  почуттям поета Василя Шукайла є печаль, але печаль оптимістична: «Гей, за горами ще й за кручами – // знизу вгору, згори униз – // там життя моє перекручене, // мов гориничі потовклись (...) За тяжкії гріхи караючись, // хай би в полум ’ї вік горів, – // та, не каючись, не вагаючись, // кожен подих би повторив» .

За зовнішньою простотою того чи іншого гуморосатиричного твору з розділу «Як стояли ми на майдані...» таїться вибухова сила гостросуттєвої проблеми дня. Цих проблем спостережливе око письменника  бачить велику многість, допомагає також особливе чуття на коливання суспільної атмосфери. Він безпомилково вловлює домінантові  питання, що наразі виникають перед суспільством. Прототипи героїв сатирика різні (й вельми впізнавані!): когось він викриває і плямує, хтось викликає почуття бридливості, чиїсь вчинки читачеві смішні і налаштовують  на необразливу іронію, але неважко помітити, що жартівливі інтонації, пародійно-уїдлива лексика  є лише фоном для авторського болю й гіркоти, за всім цим завжди ховається авторський сум, авторське співпереживання. Саме тут, на мою думку, – суть світоглядної позиції письменника,  його мистецьке кредо – він не відмовляє своїм героям на праві останнього слова. Це не просто фіксація – це процес перебудови свідомості людини,  у якому  конфлікт із законами цивілізованої поведінки, внутрішній конфлікт спонукає психіку до вживання захисних механізмів, найяскравішою формою котрих є Співчуття. Актуальною є не викривальність сатири Василя Шукайла, або не тільки викривальність. Смисл його творчості – допомогти людям на важкому шляху до щастя, до розумного облаштування життя-буття, тому читач йде до сатирика Василя Шукайла за рецептом, як хворий до лікаря. Чи отримує його? Гадаю, що так, отримує!

Сучасний зміст життя передбачає сучасні форми його відбиття, нові образні засоби втілення думки, небанальні, «незаїжджені» лексеми-висловлювання. Найхарактернішим в цьому напрямі є винайдений автором жанр – мінімізми (так називається  окремий розділ збірки). Це короткі, на 4-6 рядків, баєчки, трохи подібні до римованих анекдотів, де таврується   косність, дурість, негатив у всіх його проявах, потворний і трагікомічний бік соціально-людських відносин. Автор прямо вказує на недорозвиненість суспільства як на джерело всіх наших зол і бід: «Люблю її, – каже, –  свою Україну! // Любитиму, – каже, – її до загину!» // І так її в лаписьках стис, сатана, // що й справді ось-ось уже ґиґне вона...» («Ура-патріотові»); «Світ відколи й існує, // в нім та сама фігня: // істина – торжествує, // а панує – брехня...» («Істина») – тяжіючи до алегоричного мораліте, письменник акцентує на  дидактичних аспектах свого творчого  мислення.

Яскраві літературні жарти, епіграми та  пародії містить невеличкий розділ «Братам по перу – й пелюшки поперу!» – принагідно зверніть увагу на блискуче римування-обігрування теми. Тут читач зустріне імена О. Пушкіна, П. Засенка, І. Драча, М. Лазарука, В. Гужви, Г. Білоуса.

Розділ «Заповідь довгожителя» складають вибрані твори з минулих видань: «»Осел-диригент», «Боброва шуба», «Сміх на голову», «Соловей на службі», «Трактат про ніс». Перечитуючи твори, написані письменником ще у минулому столітті, переконуєшься, що відтоді мало що у нашому житті змінилося: так само буває, що  у диригентах солов’їного хору ходить осел і так само ікла дуже гострі  в демагога, і Мишка-підлабузниця уникає котячіх пазурів, і казочка про білого бичка дотепер не має кінця, а порося в свиню перероста ; «годину сохнуть мокрі пелюшки, //  підмоклі репутації –  роки, // і все ж несе нас пристрастей потік // то ув один, то знов у інший бік»; а ось блискучий взірець самоіронії –  « от, буває, думка виника – // записать лінується рука. // А буває, аж тремтить  рука // думку записать... Не виника!» .

Прозовий розділ «Шляхи-дороги» містить рецензію на епістолярій Г. Білоуса «Слова, слова, спасіте наші душі», спомини про Віталія Баса,  полемічну статтю «Обітрімо черевики» і сторінки побаченого, почутого, пережитого під поетичною назвою «Миттєвості». Автор зазначає: «У цих розрізнених спогадах я намагався зупинятися на епізодах упереваж курйозно-анекдотичних, не оминаючи, проте, часом і більш серйозних речей: з пісні слова не викинеш, а безперервно сміятися теж набридає». Ці спогади надзвичайно цікаві для всіх, кого цікавить  бурхливе літературне життя минулих десятиліть. Тут згадані знакові імена   журналістів, письменників і поетів, що залишили яскравий слід   ув історії національної культури, серед них  редакційний колектив знаменитого сатиричного журналу «Перець», котрим упродовж 40 років керував непересічний журналіст  Федір Маківчук і де тривалий час працював автор спогадів.  Ескізність, простір, час і смак особистісної нарації переплетені  зі збагненними, ординарними, бувалими  подробицями і складені у ланцюг знайомої кожному читачеві науки під назвою –   життя.

Древній грек Геракл очистив Авгієві стайні за один день, але він був  напівбогом, героєм  надзвичайної сили та відваги. Смертному сатирику Василеві Шукайлу набагато важче,  та й наші обори – то велике безладдя й безвладдя, вкрай занедбані й заплутані справи як державно-політичні, так і морально-духовні. Атакуючи, гостро критикуючи, висміюючи, а то й гнівно засуджуючи  негативні явища індивідуального й суспільного життя, письменник робить свою справу в ім’я любові до людини. Хоча любити людину – важка робота! 

Вже смішно й нарікать на неї,

                        на долю-доленьку лиху:

                        яка зустрілась на шляху,

                        така і є, та Бог із нею.

                        Буває й гірше, не гріши

                        і слізних віршів не пиши,

                        бо кожен сам собі хазяїн

                        своєї долі. Осідлай

                        та вже до Авгієвих стаєнь

                        і поганяй.

                        Здійсни, зверши

                        свій тяжкий подвиг многотрудний,

                        тоді сідай собі й пиши, 

                        й на суд неси той велелюдний

                        нехитрі сповіді душі.

Ця рецензія надійшла на конкурс літературних критиків, який книжковий портал «Буквоїд» проводить спільно із видавничим домом «Most Publishing» , видавництвом «Грані-Т», магазином «Читайка» , літературним конкурсом «Коронація слова» та Міжнародним благодійним фондом «Мистецька скарбниця».