Якось Лишега казав, що намагається обмежити себе у використанні слів, а тому взявся за скульптуру, бо словом неймовірно спекулюють, і часом йому здається, що не конче, аби й він до того долучався. Хоча, як на мене, він один з небагатьох заслуговує на те, аби користуватися Словом сповна.

Таким є і Олег Соловей. Тут ідеться не про стиль чи тематику, а про підхід. Він вміє обходитись зі словом (як чоловік має вміти обходитись з жінкою чи зброєю),  а це дуже тонке мистецтво, бо навіть таким не є. Одне – писати високоестетичні інтелектуальні романи чи дешеві детективи. Інше – мати слово за Слово.

Олег Соловей, один з небагатьох, повертає слову його сакральне значення, відокремлюючи від літературщини. Чи не єдиний серед українців, вслід за Юрком Ґудзем, переводить словесне скупчення з рангу твору в ранг тексту. Здавалося б – конспект. Аж ні, бо списаний з пульсу життя («Я майже нормальний, але я письменник, тому схильний іноді говорити красиво…»).

До другої прозової книги письменника «Ельза» увійшли однойменний роман і три повісті – «Танцююча зірка», «Szeretlek», «Літо». Перші відгуки доволі схвальні. Зокрема, Євген Баран зауважує, що «після Міллера, Буковські, Селіна, Хвильового чи того ж Ульяненка, важко бути оригінальним у розкритті якихось важливих тем людської екзистенції. Але, виявляється, можна просто бути Олегом Солов’єм зі всіма позитивами й недоліками такого художньо-реального буття. І подобається це комусь чи ні, але з появою книги прози Олега Солов’я відкривається одна із найцікавіших сторінок української літератури ІІІ тисячоліття.» Доволі компліментарні судження, але ці тексти є дійсно новим кроком. Не певен чи вперед, але не конче, що і позаду так погано. І той же Буковські, який неодноразово згадується у самій книжці, цікавий своєю правдивістю, некон’юнктурністю. Навіть не натуралізм, бо навіть не літературний напрямок. Гола правда зі схильністю говорити красиво («Я відчуваю в цей час, що міг би різати себе безкінечно, аби лише знову вона бинтувала мої порізи.»).

Правда в тому, що тут літератури мінімально. Повість «Szeretlek» не зовсім вдало таки містифікована під знайдений «чийсь» щоденник, який автор, чи ліричний герой знаходить у парку на лавочці, а відтак співставляє прочитану історію зі своїм життям. «Танцююча зірка» нагадує трилогію марень Іздрика, хоча набагато конкретніша, з відчуттям смаку черствого хліба і недосмаженого м’яса. А «Літо» найкраще ілюструє сутнісне ставлення автора чи, знову-таки, ліричного героя, до писання. Спитаєте, чому вже вдруге вживаю означення «ліричний герой» стосовно прозового тексту? А тому, що воно не проза, не епос як літературний рід, а помежів’я («…я не пишу три романи одночасно. Мене надто мало у цьому світі, аби я міг бути учасником, або хоча б автором кількох романів тут і тепер.»).

Література Солов’я позбавлена кількох вельми прикметних рис, якими до сих пір славляться твори наших класиків та й сучасників. Зокрема, вона втратила місійність. Ці тексти маргінальні в духовному сенсі. Їх мало хто зрозуміє, бо не конче, що намагатиметься. Вони не зможуть когось чогось навчити, бо без цієї мети створені. І ці тексти можуть подобатись або ні. Здавалося б, просто. Але багатьом-таки вони можуть не подобатись через нерозуміння. Кому цікаво читати про письменників, окрім них самих? Хоча, якщо взяти по-великому, тих кілька тисяч потенційних читачів і є досвідченими літераторами, літераторами-початківцями і філологами. Проблему вирішено, однак для кого вона такою була? Разом з тим, таке обмеження кола читачів для «просвітлених», заважає книзі освоювати нові простори читацького контингенту. Людям цікаво читати про себе. Ну письменники почитають. Ще могли б пияки, бо їх у книзі багато, але чи знайдуться на неї час і кошти? Чи розроблена державна програма розповсюдження Солов’євої «Ельзи» по дешевих «ригаловках» і притонах для бомжів? А над цим треба задуматись. Тільки хто наважиться?!

Роман «Ельза» - гарна штука. Дві паралельні лінії, які зовсім не перетинаються, але перебувають на такій відстані, що віддзеркалюють одна одну. П’яне життя ліричного героя, його взаємини з другом-художником Тереном і подругою-вчителькою-алкоголічкою Ельзою. А зовсім поряд фіктивна біографія Генрі Міллера. Ось так. Але разом з тим знаємо, що Олег Соловей - літературний критик, а тому в тексті самого роману наводить цікаві деталі щодо історії написання та художніх особливостей, і це мені, як рецензенту, суттєво полегшує роботу. «Щодо «Ельзи», то я зовсім не думав писати прозу. Була весна, і я мріяв створити пісню. Я чув її мотив у повітрі і, здавалося, її чули всі. Але кожна весна минає, а прокляте літо випалює рештки дискурсу. А потім приходить осінь. І починається проза. Написавши десяток перших сторінок, відчуваєш себе ошуканим. Бо розумієш, що ніколи вже не напишеш тієї пісні. <…> Не шукайте у «Ельзі» сюжет, фабулу, композицію, соковиті метафори та алегорії. Їх там немає. Власне, це й не роман, а історія безумства на три голоси».

Цікаво і правдиво порушена проблематика стосунків митця і світу. От Ельза жаліється на холодність Терена: «Занадто мало тепла. Люди не здатні бачити інших людей. Скажімо, Терен. Йому ніхто не потрібен. Він живе у своєму самодостатньому світі. Коли не може працювати, бухає. Але, коли з’являється натхнення, чи, як ви це називаєте, йому не потрібна навіть горілка. Я це не одразу зрозуміла. Думала, він алкоголік, але ні. Він хворий, але це гірше за алкоголь. Він – невиліковний… Мистецтво не залишає йому шансів на нормальне людське життя…». Занадто романтизовано і опоетизовано, але правдиво. Та кого воно болітиме окрім самих митців? І суспільству легше сприйняти алкоголізм, ніж хворобу митця, бо в першому випадку все ясно, тоді як в другому – химерії хворої психіки. І, здається, не зовсім божественне нею керує («…можливо, Бог залишив цей простір без нагляду. Або віддав його комусь іншому.»). Крапка.

Ця рецензія надійшла на конкурс літературних критиків, який книжковий портал «Буквоїд» проводить спільно із видавничим домом «Most Publishing» , видавництвом «Грані-Т», магазином «Читайка» , літературним конкурсом «Коронація слова» та Міжнародним благодійним фондом «Мистецька скарбниця».

УМОВИ КОНКУРСУ