Re: цензії

Іван Ципердюк – це хтось пов’язаний із міфічними 90-ми. Хто саме? Важко сказати. Швидше якась Метафора. Якась надія. Молодеча романтика. Впевненість, що все буде добре. Словом, те, що не відбулося як реальність…

Так само і з Іваном. Його творчість так і залишилася «Химерами» 90-х, а «новодеґенератівський» контекст з постаттю Ципердюка взагалі не в’яжеться. Бо сьогодні це солідний галицький пан , який кращі роки свого життя поклав, аби добитися належного становиська матеріального. Якою ціною і як це вдалося Іванові, про це скажуть пізніше. Якщо його постать ще викликатиме літературний інтерес…

Ципердюкова поезія в прозі (збірочки «Химери», «Переселення квітня») привертала увагу саме отим непідробним і щирим романтизмом. Надією, що цей автор виросте у Майстра…

Одначе, після 1996 року Ципердюк «випав» із літпроцесу, хоча завдяки заангажованости в літгурт «Нова деґенерація» виринав у різних антологіях і навіть «Історії літератури».

Чи мав Ципердюк талант? Так. Талант заворожувати собою, особливо, коли Ципердюкові це було треба. Він і досі живе за принципом треба/не треба. «Хитрий галичанин», – охарактеризував колись його Ярослав Довган. Ципердюк – це справді свідчення того, що робить Галичина із талантами. Він – заручник матеріальної Галичини…

У новій книзі, а у ній власне, зібрано все, що має хоча би далекий натяк на літературу, Ципердюк розповідає про свого «найліпшого приятеля», який любить гуляти горами, коли там скресає сніг. Це є львівський літератор Ростислав Чопик (прізвище останнього не назване, але Ростислав – направду один із найяскравіших літературознавців свого покоління, з яким я колись учився). Ще є Тарас Прохасько («Місто без Тараса»). Ні Степана Процюка, ні Івана Андрусяка немає. Життя.

Чому про це говорю, бо книга, яку запропонували, є нічим іншим як Івановим спогадом про дитинство (дітьми ми є доти, поки віддані ідеям дитинства). Спогад про час, коли він був і міг дозволити собі бути собою. Се так важливо, навіть, для такого викінченого галичанина, яким є Іван Ципердюк.

Щодо літературности запропонованих есеїв, тут не йдеться про це. Хоча рівень самої розповіді є добротним. Ципердюк – природжений оповідач. Просто «Подорож крізь туман» – інтимний щоденник людини, яка згадує про часи, коли можна було бути сентиментальним, щирим і, моментами, безпосереднім.

Хоча не у всіх матеріялах книжки ці риси витримані. Є чисто «галицькі» фрази: я «дуже тішився» успіхами якогось літератора; я «захоплювався» життєвими вчинками ще когось там. Але є декілька непоганих, щемливих матеріялів: про Опанаса Заливаху, про Василя Кожелянка, про Юрка Покальчука, про Ярослава Довгана, про Марійку Микицей…

Я думаю, ця книга для багатьох буде гарним причинком для роздумів: про дитинство, про молодість, про втрати і прощання.

І тільки ті, які знають Івана Ципердюка, і були свідками його особистих метаморфоз, – із наївного хлопчини у «викінченого» галицького пана, – будуть перегортати книгу із відчуттям, мовби переглядають якийсь давній запилюжений сімейний альбом, де на старих чорно-білих світлинах зафіксувався образ друга дитинства, який, на жаль, виріс і про якого ми більше нічого не чули…

Ця рецензія надійшла на конкурс літературних критиків, який книжковий портал «Буквоїд» проводить спільно із видавничим домом «Most Publishing» , видавництвом «Грані-Т», магазином «Читайка», літературним конкурсом "Коронація слова" та Міжнародним благодійним фондом «Мистецька скарбниця».