У видавничій анотації до нового видання Івана Лучука написано таке: «У книзі Івана Лучука «Дикі думи» співіснують різноманітні не-поетичні (тобто писані прозою) тексти: статті, есеї, ремарки, рецензії, роздуми, імпресії, ба навіть роман. Усі ці тексти поєднує наскрізне авторове світовідчуття, виплекане та наснажене філологічним первнем. Літературознавство, мовознавство, культурологія, письменницька критика та художня проза спокійно уживаються під одним дахом, адже живляться одним духом». На четвертій сторінці обкладинки, окрім біографічної ноти, є цитата Євгена Нахліка: «Оригінальна книга Івана Лучука розрахована на читачів різних зацікавлень: літературно-критичних, історико-літературних, теоретико-літературних, перекладацьких, мовознавчих, культурологічних, славістичних. У цілому її можна вважати насамперед філологічною. Вона репрезентує феномен синтетичного підходу до словесності, який поширюється на різні гілки філології. І. Лучук виявив себе вродженим і фаховим філологом, давши зразки сучасного добротного філологічного тексту. Жвавий, доступний стиль викладу, дотепні пасажі сприятимуть легкому засвоєнню різних праць, уміщених у книзі. У ній чимало цікавинок, різнорідних пікантних подробиць, які оживлюють виклад. Є такі віражі думки, що свідчать про наукову й письменницьку сміливість і проникливість автора».

Назву цілої книги розтлумачує сам Лучук, мовляв, вона походить від Юрія Федьковича, який одну з основних своїх поетичних збірок назвав «Дикі думи», та й підназву їй дав: «думав Гуцул-Невір». Ця україномовна збірка фактично продубльована й німецькомовним варіантом із назвою «Am Tscheremusch» із підназвою: «Gedichte eines Uzulen». Якщо ж Федькович собі дико (тобто первозданно) роздумував над Черемошем, то й Лучук мав би роздумувати над якоюсь річкою. А яка у Львові річка - таж Полтва. Тому й «Дикі думи над Полтвою», - так називається есеїстичний перший розділ. Другий подає «Вибране поезієзнавство», початкові тексти власного авторського виду літературознавства. Третій розділ «Парнасленд (вибірковий калейдоскоп)» дає уявлення про передмовки з авторської поетичної рубрики в газеті «Ратуша» з початку 90-х років. Четвертий розділ «Як много важить слово» присвячений мовознавчим матеріям. П´ятий розділ «Література про літературу про літературу» присвячений літературознавчим книжкам. Шостий розділ «Рецензійний верстат» включає рецензії на видання української поезії та прози, світової поезії, іноземного письменства, із львовознавства, з історії, різношерстої літератури. Сьомий розділ «Весела наука і серйозна» включає наукові та я ля наукові статті. Восьмим розділом є роман «Уліссея». Заключним, дев´ятим розділом є розлога «Бібліографія». Підназва книги «не-поезія» корелює зі ще одною Лучуковою книжкою з серії «ЛУГОСАД» - «Дочка Агасфера», яка має підназву «поезія».

Із цілого масиву опусів Івана Лучука у цій книзі мене найбільше зацікавив його роман «Уліссея», тому саме на ньому сфокусую свою увагу.

Твір Івана Лучука «Уліссея» на перший погляд видається такою собі простенькою байкою про бажані та уявні зустрічі автора з видатними поетами минувшини...

Кому б не хотілося по-панібратськи поспілкуватись, скажімо, з Езопом, Данте, Тагором чи Сковородою, та ще й за потужною «чарчиною чаю»? Але ж ніхто і не завадить організувати для себе таку атракцію, коли в душі є палке бажання, а в голові - дещиця фантазії і достатня кількість інформації з університетської лави...

В головному герої - Уліссеї - без особливих зусиль ідентифікується сам автор, принаймні з детального опису самого себе на початку твору. У його псевдонімі легко прочитується греко-латинський фонетичний гібрид імені відомого напівміфічного персонажа, який, як відомо, був трохи мандрівником, трохи авантюристом, трохи хитруном, трохи сибаритом і, безумовно, непересічною особистістю...

Фабула роману теж начебто не надто складна: герой потрапляє у той чи інший часопросторовий континуум на т. зв. «хронотопі», зустрічає там наступного літературного генія, перекидається з ним дюжиною-другою незначущих фраз, зрідка - тривало дискутує, але завжди добряче випиває та закушує (за рахунок приймаючої сторони)... і так 64 дні поспіль! Горілка, джин, віскі, ром, саке, пиво, коньяки, лікери, вина і різні настоянки у більш ніж достатніх кількостях, та все це під розмаїті м´ясива, сири, рибу, птицю, овочі, фрукти, салати, соуси, канапки, тістечка і навіть без закуски - в історії практично невідомі творчі особистості, які б цуралися усього вищеперахованого...

Водночас під зовнішнім простакуватим прошарком розповіді починає проступати другий, більш глибинний. В ньому - досить фундаментальне знання та розуміння автором описуваних епох та персонажів, а побіжний огляд поетично-філософської творчості людства охоплює часовий проміжок більш як 3000 років. Це, якщо не брати до уваги Осіріса, який невідь яким чином затесався у славну когорту пишучої братії... Хоча, кажуть, що у доісторичні часи, коли боги спускалися з небес, вони спілкувалися між собою та з аборигенами виключно поетичним стилем...

У діалогах з Уліссеєм його численні поважні співрозмовники промовляють фрази, які дійшли до нашого часу у їхніх творах чи переказах про них. Таких прямих і непрямих цитат, а також алюзій у тексті - за свідченням автора - близько тисячі! Неоцінений матеріал для бажаючих отримати позитивну оцінку на екзамені зі світової літератури чи нашвидкуруч створити собі імідж інтелектуала...

За другим прошарком творчого полотна проглядає ще й третій, конструкційний. Адже подорож у часі і просторі почалася з того, що був запущений пульт керування «хронотопом», який виглядав аналогом шахової дошки. Однією з умов подорожі було те, що, натиснувши на першу клітинку, Уліссей вже не мав права зупинитися аж до 64-ї... і він мужньо пройшов увесь шлях т. зв. г-подібним «ходом коня», не потрапивши на жодну з клітинок двічі...

...Ще в 1991 році у журналі «ФІРА» був надрукований такий собі «шар-транж-комікс» відомого на той час у Львові (а тепер у Москві) автора-містифікатора Макса Василенка. Суть твору полягала в тому, що він був сформований за принципом шахової гри і, прочитуючи його за одним алгоритмом (напр. а-1, в-1, с-1...), виходила одна розповідь, якщо за іншим (напр. d-7, d-6, d-5...) - кардинально інша. Кількість варіантів різночитань досягала неймовірної кількості... Отож, а що було б, якби Уліссей почав свій хід не з «е-1», а, скажімо, з «в-2» чи з «с-5»? Мабуть, йому довелося б потрапити у цілком інші місця і зустрітися з іншими персоналіями...

«...Одного літнього ранку Уліссей прокинувся у своєму ліжкові. У голові крутилися різні часи і простори, обличчя та імена. Було враження похмілля. Уліссей ще трохи поніжився в ліжку, а тоді встав і почвалав на кухню. Там всівся на табуретку, відкоркував пляшку львівського пива і розкурив цигарку.

Попивав пивце, курив цигарку за цигаркою і туманно пригадував усе, що діялося з ним цієї ночі. Йой, скільки того всього було, що всього й не пригадаєш. Спочатку дідо-всевідо, потім повно різних людей, різних напоїв і наїдків. Всього було, і купа балачок.

Усього було, але чогось таки не вистачало. Уліссей напружено думав, чого саме. Ще не додумався, але вже відчував. Відчуття все наростали, і раптом сталося осяяння. Уліссей надумав одружитися...», - такими словами закінчує твір автор.

Через кілька днів Іван Лучук насправді одружився, тепер він має чудову дружину і купу гарних діточок... Та чи приходять до нього нині бодлери, хайями, горації та петрарки - достеменно невідомо...

До слова, книжки Івана Лучука «Дикі думи» немає у вільному продажу, її можна придбати лише за системою «друк на вимогу» на сайті видавництва.