Збірка Олександра Пушка складається із трьох віршових циклів, із цілковито різною часовою належністю. Динаміку часо-просторових відношень можемо спостерегти вже у назвах так званих розділів книги, які й формують окремі цикли: «Доки вечір в долоні дихає...», «Перкалева ніч», «Завтра знову настане завтра...». Кожен цикл має власного ліричного героя, особливий настрій. Власне тому відчувається мозаїчне конструювання збірки, де кожен із циклів існує автономно у просторі, але все ж формує цілісний текст у часовій послідовності.

У циклі першому «Доки вечір в долоні дихає...» автор використовує глибокі символи у присвяті Лесі Степовичці: «З неба сходить свіча/ Панахидою гріє степ/ Вабить потай теплом/ І нові зачинаються вірші...». Ліричний герой у цьому розділі схожий на бунтівника, який виступає проти «прочахлого дня», «вичахлого світла», «крикливої і німої» ночі, а шукає «модерного дня»:

знітився

захід

де той клятий

схід

невизнаний

невпізнаний

не загнаний.

Формальне увиразнення кожного слова в окремому рядку, підкреслює вагомість сказаного, акцентує увагу на вислові. Невдоволення дійсністю відображене чи не в кожному вірші, об´єднаного «вечором», який все ще «дихає»: «Тут кожен із нас/ намагається стати актором/ тут кожен із нас/ покидає свою авансцену/ неждано приходить/ відходить так само скоро/ шукаючи/ пристань спасенну». Ліричний герой на межі апокаліптичного розпачу, бо й на прийдешній день починає дивитися скептично: «Може, й сонце не каже правди,/ але без окулярів/ у очі йому не заглянеш...».

Мотив осені є наскрізним для першого циклу віршів: «Опівдні - осінь, а ще зранку холодно/ І листям засипає Віфлеєм», «Вже осінь чекає на сповідь/ Та губить найперші дощі», «Грає вітер осінній/ на порваних струнах небес» та ін... І це невипадково. Осінь - пора збирати плоди за рік, зрештою як і вечір - підсумок корисних справ за день. Тому такий авторський вибір є виправданим і логічно обґрунтованим:

Я й тепер

            не боюся

                        впасти -

Доки вечір в долоні дихає.

Наступний цикл-розділ - «Перкалева ніч».  Одразу ж нагадався один із рядків Ліни Костенко: «Зима стоїть, скляна і перкалева./ Метуть сніги. Сніги метуть, метуть...» із збірки «Річка Геракліта». Чому я проводжу паралель із віршем Л.Костенко? Бо з часовим переходом у ніч автор простір змінює із осені на зиму: «Коли ніч дов´яже павутину,/ Ще на скронях в тебе не розтане сніг...». Відкриває цикл вірш цікавий у формотворчому контексті, побудований на грі паронімів, так званій паронімічній атракції:

розламається берег

моєї ріки

зашумлять сто вітрів

у печері

в печалі

засурмлять

защемлять

і погасять свічки...

Маємо паралель ночі-печери із погаслим світлом свічки. Також використовує на звуковому рівні прийом алітерації: «у сонця мого жорна є/ жоржиною літо мружиться/ жоржиновим цвітом жевріє/ вулиця». Перегра як на словесному, так і на звуковому рівні є бажанням автора поспілкуватися з читачем у невимушеній формі словесної гри. Ніч у розділі постає як межова ситуація у житті кожного, момент найбільшого затемнення перед світанком думки: «В очах зима, і літо плаче півнем,/ Вмирають звуки в серці дзвонаря -/ Міста ідуть в глобальне омертвіння,/ І айстри білі в пригорщах горять».

Останній цикл «Завтра знову настане завтра...» знайомить нас із зовсім іншим типом ліричного героя - впевненим у дні прийдешньому, сповненим мрій та сподівань: «Кожен сам у собі аксіома/ Що зростає словами теплими/ Визріває новими стеблами/ Розставляє крапки і коми». За правилом гри автор діє і в останньому розділі:

вибач мене

все таки

я був не правий

не був правий

був не правий

я був

вибач...

Прийом усічення стопи підкреслює пригнічений настрій ліричного героя, його жаль.

Загалом текстам властивий настроєвий ліризм, що змінює свої тональності просторових і часових межах з літа й до зими. Внутрішні переживання ліричного героя мають свій текстуальний динамізм. Яскраве поєднання глибини думки та невимушеності ліризму створюють особливі поетичні тональності текстам Сашка Пушка. Хочу привітати двадцятирічного талановитого словесника Полтавських степів із першою ластівкою і побажати наступних поетичних звершень.