Такий обсяг роботи, який виконує цілий колектив із певної наукової установи (і, як правило, розтягує на довгі роки, наче довгобуд), один подвижник, а саме Юрій Ковалів у даному разі, може зробити й сам за відносно короткий термін. Колосальний за обсягом проект краще виконувати не колгоспом (у сув’язі з більш чи менш акуратними, так чи інак лінивими виконавцями), а самому. Місцями я й сам рибак, як то кажуть, тож розумію такий підхід.

Не заглиблюватимуся в літературознавчі інтенції, не судитиму про стиль письма автора, не аналізуватиму інформативне наповнення видання. Все тут на відповідному, тобто на високому рівні, адже іншого й годі чекати від такого «кита» сучасної літературознавчої науки, яким є Юрій Ковалів. Завдання відгуку-рецензії значно простіше чи то пак скромніше: поінформувати зацікавлену публіку про новинку, визначити бодай штришками її систему координат, її, так би мовити, «троянду вітрів».

Первісткові десятитомника передує вступне слово видавця Василя Теремка «Надзавдання – десять томів», у якому визначено масштабність цілого проекту. Тут зазначено, що Юрій Ковалів «наважився» на таку працю, маючи перед собою якщо й не аналогічний, то принаймні приблизний за огромом досвід Сергія Єфремова, Михайла Грушевського, Дмитра Чижевського. Про автора сказано, що він «аналізує просторово-часову панораму художньої дійсності з її істотними характеристиками, спадкоємними зв’язками та ймовірними перспективами».

Видання складається з двох майже рівномірних за обсягом розділів, тобто сливе половинок. Перший розділ «Передумови становлення і розвиток українського модернізму» насамперед ставить і розв’язує проблеми методологічного характеру, йдеться тут про історико-культурний і наративний дискурс модернізму, про модернізм як літературознавчу проблему, про сецесію в літературному процесі межі століть. Розглянуто тут передумови формування українського модернізму (чого варта лишень інтригуючи назва одного з підрозділів «Нова українська література в контексті культурницького резистансу»), концептуалізацію українського раннього модернізму, стильові течії раннього модернізму (декаданс, неоромантизм, символізм, неореалізм, імпресіонізм), авангардизм і його стильові тенденції (експресіонізм, футуризм).

Другий розділ «Лірика передмодернізму та раннього українського модернізму» розглядає лірику в контексті реалізму, лірику перехідного періоду, ранню модерністську лірику, авангардистську лірику (в одній-єдиній особі, що відповідає дійсності, Михайля Семенка). Тепер трішки статистичної інформації. Зосередьмося лише на персоналіях. У підрозділі про лірику перехідного періоду окремо розглянуто одинадцять персоналій (без огляду на згаданих у підрозділі маловідомих поетів цього перехідного періоду): Іван Франко, Осип Маковей, Євген Мандичевський, Уляна Кравченко, Христя Алчевська, Дніпрова Чайка, Микола Чернявський, Спиридон Черкасенко, Володимир Самійленко, Іван Стешенко, Олександр Козловський. У підрозділі про ранню модерністську лірику є тринадцять персоналій: Леся Українка, Агатангел Кримський, Олександр Олесь, Микола Вороний, Грицько Чупринка, Микола Філянський, Сильвестр Яричевський, Петро Карманський, Степан Чарнецький, Сидір Твердохліб, Остап Луцький, Василь Пачовський, Богдан Лепкий. Коли до попереднього підрозділу був причіпок «маловідомих поетів», то в цьому підрозділі таким причіпком є творчість Січових стрільців.

Трапляються у виданні й деякі «блохи», але їх можна списати на недбалість чи рукоприкладство редакторсько-коректорського корпусу. Наприклад, Шопенґавер, а не Шопенгауер (по-німецьки Schopenhauer).

Як признався Юрій Іванович Ковалів на зустрічі з колективом Інституту Івана Франка НАН України (28 березня ц. р.), він задумав і підготував спершу 24 томи своєї історії української літератури зазначеного періоду, але в процесі підготовки видання мусив звузити цей проект до 10 томів, та й кожен із цих томів теж «сплюснув» до оптимальних розмірів підручника, адже, на думку видавця, саме формат підручника може мати сякий-такий попит у евентуальних покупців, тобто перш за все студентів-гуманітаріїв, яким подавай посібники, а не монографії. У монографій зазвичай коло читачів суттєво вужче, ніж у підручників: це науковці з певної галузі, а не студенти, лише мало хто з яких спробує згодом стати науковцем (і тоді вже читатиме й монографії).

І ще про нумерацію на корінцях томів. На корінці першого тому зверху стоїть 01, а не 1, далі будуть 02, 03 тощо – аж до 10. Мабуть, це зроблено з естетичних міркувань, щоб зберегти певну графічну симетрію. Але не тільки симетрію, а на мій погляд, і паліндромію, адже перший та останній томи, альфа й омега, 01 – 10, сприйматимуться як паліндром. А паліндром, окрім усього, є ще й свідченням гармонійності світобудови.

А теж про під назву цілого тому «У пошуках іманентного сенсу», яку знехотя можна перекласти як «У пошуках питомого смислу». І сама література відшуковувала властивий для себе смисл. І Юрій Ковалів поставив перед собою завдання визначити іманентний сенс української літератури зламу століть, закцентувавши на модернізмі, але беручи до уваги, що він не зродився на голому місці, а має стосунок і до народництва тощо. І читачі мають змогу почати пошуки сутності (у розмаїтті її виявів), притаманної українській літературі на переломному для її розвитку етапі.