Я не відаю, що мовити про книгу, на яку вже є декілька позитивних рецензій, і не знаю, що додати до сказаного сими  людьми. Бо Віра Агеєва, Анна Багряна, Олександр Клименко, Евген Баран не виглядають дилетантами. Але, будь-який текст є явищем природнім і вже тому важко пояснюваним (за Наталею Масловою), тому  він спокушає до чергових інтерпретаційних ходів…

Писати про війну є не легкою справою. Серед літераторів-афганців є декілька, які намагаються сказати правду про Ту ВОЙНУ: Ігор Мойсеєнко, Володимир Погорецький. Інші – спиваються і тихо вмирають, як належиться солдатам. Все  у мене перед очима картина Іллі Глазунова, на якій зображений безногий солдат на візочку з піднятою склянкою самогонки, а за плечима у солдата прочитується плакат „За Вашу и нашу Победу!“…

Що стосується Василя Слапчука, – се особливий випадок. Я не знаю всіх деталей його участі у Афганській бойні, але знаю всі особливостості Слапчукової перманентної войни. Знаю із тих виступів авторських і виступів про автора. Сьогодні  се не проблема дослідити.

Слапчук спробув свій афганський досвід втілити у декількох поетичних збірках: „Як довго ся війна тривала“ (1991) і „Німа зозуля“ (1994). А між ними була повістина „Прокляття“ (1992), якщо не вважати на знищену автором  першу свою прозову пробу “Ташкент-81”, написану у період між 1985-1990 рр. (про що сам Василь Слапчук написав у післямові до книги „Птах з обпаленим крилом“ (2002)).

Що стосується його поетичних збірок, то про них сам автор не високої думки, особливо про першу, хоча я би не був таким категоричним. Слапчуків «Хлібний чоловічок» (такою є, власне, авторська назва першої збірки), є одним із найглибших проникнень у проблему державної провини перед людиною, яку ця держава використовує для своїх інтересів.

Шкода, що майже ніхто не говорить про першу повість Слапчука „Прокляття“. Ся повість -  щось дивне і незбагненне на тлі української прозової ніякості початку 90-х. Мене не дивує, що вона пройшла непоміченою. Гадаю, сьогодні ця повість могла би бути не просто перевидана, але й екранізована. А головний герой повісті, вчорашній афганець Борис, був зовсім не подібний на тих телеекранних героїв пострадянської доби, у їхньому надуманому чи справжньому протистоянні із узаконеною державою мафією. Так само, як несподівано іншою показала себе і героїня, вчорашня школярка смертельно хвора Марта.

Дивно, що ніхто не говорить про цю повість в контексті сучасних міркувань Василя Слапчука про проблему війни і світу. МІра, за Львом Толстим. Здається, тільки Євген Баран наблизився до толстовського відчитання цієї вічної суспільно-індивідуальної проблеми.

Так, на тлі кількох майже натуралістичних сцен у „Проклятті“: молода жінка-афганка повзає по землі і намагається гарячковими рухами запхати кишки, які вивалилися з розірваного кулею живота; безглузде вбивство афганської сімʼї за дві грудочки „чарсу“; чи групове гвалтування взводом афганської дівчинки, яку вони купили для своїх розваг, а потім вбили і спалили тіло, аби приховати зодіяне, – філософствування автора у „Книзі забуття“ виглядаються штучними і книжково пацифістськими.

Але це тільки на перший погляд. Бо ще раз повернутися  в натуралістичне пекло Афгану навіть психологічно шкідливо для Автора. Він і так  зробив більше, аніж міг, і краще, аніж екранно-імперський Фьодор Бондарчук з його «9-ю ротою». Навіть Сергій Михалков – сей символ і апологет сучасної російської імперської ідеольогії виглядає пасинком перед нащадком совітського хохла-генія Сергія Бондарчука. У Фьодора Бондарчука «9 рота» – апотеоза індивідуального героїзму і героїчного маразматичного імперського патосу. У Слапчука – нібито втікання від правди через наближення до неї. І тільки.

Ми ніколи не зрозуміємо, чому Слапчук написав саме таку книгу і саме так. Спочатку я хотів розкритикувати Автора. Але зрозумів, зрозумів уже в процесі писання, що се мені не вдасться. Тому, що дивним, незбагненним чином мене „дістала“ ся книга. Такого продирання за межі реального і конкретного через реальне і конкретне, не знайти в жодного сучасного автора. Колись про війну вміли писати. Той же Юрій Яновський чи Олександр Довженко, Василь Земляк чи Олесь Гончар, Леонід Первомайський чи Михайло Чабанівський, Євген Гуцало чи Володимир Дрозд… Тому в наближенні до цієї теми треба було знайти свій шлях.

Слапчук знайшов його через вислідковування феномену війни через погляд і досвід двох тисячоліть. Тому його книга моментами нагадує історико-популярний трактат про війну, моментами авторський есей, а моментами серйозне наукове дослідження. Просто маємо несподівано-вдале поєднання різних стилів і різних форм, аби наблизитися до розмови про те, що також є різним і несподіваним у кожному конкретному випадку. Але єдиним  об’єднуючим стрижнем поняття „ВІЙНА“ є людське патологічне бажання нищення і знищення всього живого, в тому числі й себе. Війна є хитрою заумною формулою втечі від настирливих думок про самогубство. Вона є намаганням оправдати життя через смерть, через патологію смерти. Через відразливу, абсурдну, жорстоку і садистичну картину смерти.

Цей висновок не звучить у Слапчука. Зрештою, йому ішлося не про висновки, не про крапки над „і“. Йому йшлося (йдеться!) про акцентування на можливості іншого шляху розвитку Людини. Шляху внутрішнього вростання у простір природи, вростання у простір гармонії світу через поборення дисгармонії індивідуального бажання зла світові.

Слапчукові не вдалося задумане. Бо оте солдатське „І нащо воно мені, блядь, треба було?..“  не є жодною мірою засудженням  війни як такої. Се є засудження своєї глупоти, яка змусила солдата піддатися у сю світову гру в піддавки. Можна сприйняти такий хід, як мудру втечу від відповідей, тоді як вона є нічим іншим як ганебним небажанням запитань.

Світ збудований таким чином, коли ти в ньому або солдат, або жертва. Диваків на кшталт Конфуція чи Сковороди, світ приймає тільки як диваків і тільки як виняток. Слапчук цієї правди не сказав, хоча сам пішов цим шляхом…