Я неодноразово питав себе – чи дасть ця війна нові імена в літературі? Адже газетні статті загубляться серед підшивок періодичних видань, пости у соціальних мережах – серед екзобайтів електронної інформації, а література – це те, що живе у серцях народу, стає частиною його культури, береже пам’ять пережитих відчуттів на папері книги. З такими міркуваннями я ходив протягом кількох останніх місяців, аж ось натрапив на повідомлення про публікацію книги про АТО, і пообіцяв собі прочитати її будь якою ціною, адже це – перший твір, присвячений сумним подіям сьогодення. Однак сам твір не можна назвати сумним. У ньому є надія і любов, а це те, чого так бракує суспільству, це те, що може змінити наш стан на краще.

Як абревіатура «АТО» складається з трьох слів, так і книга складається з трьох персонажів, Ангеліни, Толіка й Оксани. Усі – уродженці міста Луганськ, усі – різні і незнайомі один з одним до описуваних подій.

Ангеліна чесно зізнається, що ніколи не була активною громадянкою своєї країни, не переживала гострих патріотичних почуттів, але обставини змусили її залишити свою зону комфорту і втекти із рідного міста до столиці, де вона ніколи не знала і не мала жодних планів на майбутнє.

Толік – молодий, небайдужий чоловік. Він не може залишатися у безпеці та відносному спокої, коли його ж місто захищають хлопці з Західної України, тому він теж записується до добровольчого батальйону.

Оксана – свідома і активна патріотка України, однак така громадянська позиція стає небезпечною для життя молодої дівчини, і їй доводиться залишити домівку та оселитися у свого друга в Харкові.

Протягом оповідання герої аналізують своє минуле, будують нові плани на нове життя, але долі було завгодно звести їх усіх разом. Проста, чесна та місцями навіть наївна історія трьох людей, які стали вимушеними переселенцями із зони АТО.