Останнім часом на книжкових полицях дедалі більше з’являється книг, пов’язаних з Майданом або / та війною на Донбасі, — «Синдром листопаду» В. Амеліної, «Небратні» М. Кідрука, «Аеропорт» С. Лойка, «Книга змін» А. Цаплієнка. Цей список, без сумніву, поповнюватиметься, адже тема становлення України буде актуальною не один рік.

Означений перелік можна поповнити не таким відомим, але актуальним романом «Оголений нерв» по-творчому молодої письменниці Світлани Талан. Про цю книгу знають небагато. Вона не розпіарена і не розрекламована, на відміну від згаданих вище видань (особливо С. Лойка), але тут є все, завдяки чому роман можна вважати актуальним: патріоти, сепаратисти, протистояння поглядів, ламання доль, пробудження патріотичного запалу.

Головна перевага «Оголеного нерву» полягає в тому, що цей роман написаний людиною, котра на власні очі бачила всі ті кола сепаратистського пекла, які закручувались навесні 2014 року на Донбасі. Пані Світлана — різностороння особистість: вона встигла спробувати себе і в педагогіці, і в журналістиці, нині мешкає в Сєверодонецьку (Луганська обл.) — місті, яке у 2004-му році «відзначилося» репетицію сепаратизму під маркою «з’їзду депутатів», а через 10 років встигло кілька місяців побувати під окупацією любителів алкореспублік.

«Оголений нерв» — масштабний роман з великою кількістю персонажів і надзвичайно щільним подієвим насиченням. Часові рамки сюжету охоплюють фінальну стадію Майдану (кінець лютого) та середину літа 2014 року. Головна героїня — Настя — звичайна робітниця на заводі. Вона живе, як усі, має чоловіка, доньку та сина Гену, який поїхав на київський Майдан і отримав там кулю. Гена виживає і, повернувшись додому на лікування, з однієї війни потрапляє в гущу іншої. Рідний Сєверодонецьк охоплює, як пише авторка, «вірус» сепаратизму, котрий заражає значну частину містян, деяких рідних друзів Насті та навіть кохану Гени — Оксану. Насті, Гені та тим притомним мешканцям міста, яка зберегли тверезу голову та любов до України, доведеться подолати складний шлях, обстоюючи свої погляди перед зазомбованою і агресивною більшістю.

На сторінках роману постає типова хронологія зараження вірусом сепаратизму. Настя спочатку спостерігає його «мирний» початок, коли проходить повз мітинг комуністів, де священик (!), отець Трохим розповідає байки Кисельова про деградовану Європу, правосеків-фашистів, наприкінці резюмуючи: «Блажен человек, родившийся русским, а не украинцем!».

Гена, який прикутий до ліжка, теж помічає, як антиукраїнська пропаганда роз’їдає мізки. Жертвами стають рідні і близькі: спочатку сестра Іванна ніяк не може повірити в те, що її брат стояв на Майдані за ідею, а не за гроші (адже вона точно знає, що на Антимайдані платили, отже, мають платити і на Майдані), а згодом навісніє і озвучує типовий міф про кривавих правосеків та їхнього «вождя»: «Степан Бандера вбивав українців, бандерівці вкидали дітей у колодязі, а їхніх батьків знищували, розстрілювали, розпанахували животи. Бандерівці ненавиділи українців. Спитай будь-яку бабцю, вона тобі розкаже…».

Бабця — авторитет, як і «тусовка» на місцевому ринку, звідки зазвичай люди і приносять «правду» про західняків, які хочуть поставити «гордий» Донбас на коліна.

Згодом подібні слова повторюють деякі друзі Гени і, головне, — кохана Оксана, яка за фахом є лікарем і доглядає за своїм хлопцем. Оксана «підкріплює» свою нелюбов до України словами, почутими від іншої людини: «Розповідала одна клієнтка, що її син постояв на Майдані тиждень, повернувся, а вона бачить, що з ним щось негаразд. Вона за сина і до лікарні! Зробили аналізи крові, а там три види наркотиків! Уявляєте? А що? Це неправда?   У мене нема підстав не довіряти порядній жінці».

Доходить до того, що навіть чоловік Насті — Валерій, не поділяє поглядів дружини. Він не став «сепаром», але сумнівається в тому, що і Майдан, і загалом «маленька» людина можуть щось змінити. Його життєве кредо — мовчати. Страх і байдужість є ще однією причиною, завдяки якій вірус сепаратизму міг легко заражати (і, на жаль, заражає досі) розуми людей.

Насті складно жити у ворожому оточенні. Вона постійно перебуває в нервовому напруженні, як і її однодумці та прибічники сепаратистських поглядів. Місто перетворюється на суцільний оголений нерв. Проте донбаська патріотка не збирається здаватись. Зрозумівши, що словесно переконати людей у тому, що їх зомбують, вона не зможе, Настя вирішує під псевдонімом дописувати в сумську газету, щоб люди на «материковій» Україні читали правду, знали, що на Донбасі не всі ватники і сепаратисти. Натомість для Гени війна триває у її «відкритому» вигляді. Він разом із притомними друзями вирішує знищувати окупантів, і скоро доля знову ставить його на межу життя і смерті.

Авторка, завдяки безпосередньому контакту із сепаратизмом та його прибічниками, чудово описує деталі і подає, як говорять журналісти, «інсайдерську інформацію». Під час читання роману почасти виникає відчуття, що ти перебуваєш у вирі подій: цікаво відзначені деталі сепаратистського блокпоста (купа лайна неподалік бетонних споруд, алкогольний віддих недосвідченого і меншого від Гени «ополченця», котрий чатує зі звичайною, але пофарбованою палицею), чудово передана тривожність і абсурдність огляду пасажирського автобуса кадирівцем, який поводить себе нахабно, дозволяє собі з’їсти чуже яблуко, лякає дівчину, батьки якої після цього випадку і далі клянуть «жорстоких» правосеків.

Проте роман має і недоліки. По-перше, це певна нуднуватість. Незважаючи на багатющий матеріал, авторка часто подає його так по-журналістському сухо, що виникає бажання закрити книгу. У цьому разі підтверджується почута автором рецензії думка про те, що тривале заняття журналістикою заважає художній творчості, і цей огріх характерний для всіх письменників-журналістів, приміром, Чака Паланюка чи Ернеста Гемінгвея. По-друге, роман має забагато діалогів. Це, на жаль, зближує його з масовою «метрошною» літературою. Відсутні масштабні узагальнення, сюжет, хоча і передає глибокі емоційні переживання, але вони часто просто не захоплюють, а самі герої зображені дещо шаблонно: типовий майданівець Гена, типова патріотка Настя, типові сепаратисти з типовими «лозунгами». Так, і серед друзів Гени є кримський татарин.

«Оголений нерв» є, без сумніву, суттєвим поповненням літератури про становлення України в умовах Майдану і війни на Донбасі. Проте шедевром його назвати складно. Цьому заважають і певні огріхи стилю написання, і, головне, — час, адже і роман пані Світлани, і Сергія Лойка, і Вікторії Амеліної розповідають про певний етап незакінченої історичної дії. Матеріал повинен «відстоятися». Найкращий і найповніший роман про війну можливий лише після перемоги.