Чи можна зрозуміти ворога? Принаймні, подивитися на світ його очима? Чи можна знайти спільну мову зі своїм квазіспіввітчизником, з яким зараз ви по різні сторони барикад? Що робити  з біженцями? Довіритися їм та допомогти розпочати нове життя, поділившись останньою сорочкою чи позбутися пристосуванців, адже як казав таксист з культової російської стрічки «Брат 2»: «Родина там, где жопа в тепле»?

На всі ці питання намагається дати відповідь Маргарита Сурженко у своїй новій повісті «Нове життя», яка є своєрідним контекстуальним продовженням її  попередньої книги, де вона задається подібними запитаннями. Авторці, в деякому сенсі, пощастило, бо вона й сама є уродженкою Луганська, довгий час прожила в Києві, потім знову повернулася до Луганська. Вона, як ніхто з авторів, що пишуть про буремні події наших днів, може передати та описати думки і ментальність своїх героїв.  Для кого ця книга? Для тих, хто хоче хоч якось зрозуміти людей,що живуть по іншу лінію фронту. Чи читатимуть цю книгу ватники? Мені здається, через те, що книга україномовна, вони її навряд відкриють.  

Отож у книзі є три сюжетні лінії: школяр Ваня (можливо лінк на «русского Ивана») , переселенка Ольга та складна історія стосунків між Ярославом та Яною. Дві з цих історії подвійно цікаві через ідеологічну складову персонажів, адже школяр Іван та переселенка Ольга – це два адепти проекту «Новоросія», проте вони представляють два типи т. зв. ватників. Іван – простий школяр, який, попри непогані людські якості, щиро вірить у відбудову і процвітання Луганська,і  так само щиро ненавидить «хунту». Його батько – теж своєрідний прообраз населення окупованих територій: боязкий, нейтральний, наївний, меркантильний. Здається, якби раптом ЛНР і ДНР захопила Україна і за два тижні (десь я вже чув ці терміни), зробили б там маленьку Швейцарію, то вони б прийняли і Бандеру, і Порошенка, і весь набір національної атрибутики. Саме через таких людей, як батько Івана ми маємо те, що маємо(знову фраза президента). Виникає враження, що Іван сміливіше за свого батька, й певне, так воно і є, бо його люта войовничість за проект «Новоросія» не має бекграунду і фінансового підґрунтя, що ставить перед читачем питання: чи можна сприймати Івана як рівноцінного опонента у протистоянні «н(Н)езалежна Україна»-«Новоросии быть!».  Батька Івану замінив «Пуля», бойовик сепаратистів. Його дружба з Іваном вигідна обом. Бойовику – катарсис і розвага, Івану – приклад і віра. Маргарита оптимістично змальовує кінцівку історії про Івана. Нібито він, опісля прочитання Орвела, запідозрює, що і сам є живою силою геополітичних баталій, низькоранговою фігурою у шаховій партії, де один з гравців інколи грає шаховими фігурами у шашки. 

Наступною, менш цікавою для мене, є фігура Ольги. Жінка, яка уособлює ідеологічну повію. Вона була на референдумі, їла бутерброди на Антимайдані, потім втікла до Києва, після обстрілів повернулася. Але ніхто її не чекає у рідній Новоросії: квартиру грабують, її ледь не вбивають і майже ґвалтують. Вона змушена їхати до Києва, змушена українізуватися. Цей процес прискорюють  її почуття(?)  до заможного патріота Руслана. Вона настільки забріхується, що починає молитися за мир в Україні. Самонавіювання чи повернення до коріння? Як нам розпізнати таких? 

Ще авторка намагається розкрити тему повернення до мирного життя. Чи може воїн знову стати ремісником? Чи були ми народжені для війни? Як влитися у мирний соціум після місяців жахіть? Маргарита ставить ці питання, але відповідь на них не знає ні вона, ні читач. Тай питання це – тема окремої книги, але вже не художньої літератури.