Людське життя – розмаїття емоцій, думок, вчинків, яке розмиває конкретику існування, а без конкретики людина наче корабель із відірваним якорем у відкритому океані. Розмаїття в якийсь момент стає синонімом абстрактного. Але людське життя водночас тяжіє й до максимального визначення: слова мають чітко йменувати предмети, об’єкти, явища. Натомість надмір тієї конкретики уподібнює людину до іншого корабля, який так довго вгрузав у берег, що й коріння пустив. Наше абстрактно-конкретне життя – це ніби математичне рівняння, в якому те, що перебуває по цей бік дійсності, колись обов’язково дорівнюватиме іншій реальності. Хтось тією метафізичною математикою, як киснем, щодня насичує свою свідомість. А хтось воліє відкласти іспит, аби залишитися у класі на другий рік.

Василь Слапчук написав роман «Та сама курява дороги». Про чоловіка-письменника, який іде звивистим, як гірський серпантин, життєвим шляхом. Він спілкується з дівчинкою на ім’я Сальєрі та маленьким циркачем Моцартом, котрий, увібравшись у фрак, кидає в ту дівчинку ножі. Він розмовляє зі схожим (та й чи тільки схожим?) на Квентіна Тарантіно американцем К’ю і чує від нього: «Ти, мабуть, людей убив у три рази більше, ніж я зняв фільмів». Справа в тім, що чоловік-письменник має не лише педагогічний диплом за душею, а й військове минуле за плечима, підтверджене шрамами на тілі. Він розповідає дітям про дзен, у пошуках сонця блукаючи у власних сутінках, – аж поки не опиняється у Донецькому аеропорту…

Світ неоднозначний. Неоднозначним є життя. І неоднозначний герой Слапчукового роману: має духовні устремління, але його помисли, слова і вчинки бувають надто приземленими. Мабуть, тому, що він живе у світі, де людська природа є надто недосконалою. У тому світі легко збитися зі шляху і потрапити туди, куди потрапляти не планував. Але чоловік уперто курсує в напрямку випадкових і невипадкових зустрічей, знайомств. Курсує немов уві сні, наче не може прорватися до світла, яке десь є. Саме – десь, у якомусь невизначеному місці. Чоловік знає про дзен і дао, але, здається, не надто старанно вчитувався у «Дао-де-цзин», уривок з якого взято епіграфом до роману: «Не виходячи з двору, можна пізнати світ. Не виглядаючи з вікна, можна бачити природне дао. Чим далі йдеш, тим менше пізнаєш. Тому цілковитомудрий не ходить, але пізнає все». Та навіть, якби вивчив ту книгу напам’ять, то чи зміг би одразу трансформувати прочитане у досвід, чи міг би змінитися одразу? Тож він ступає у куряву тієї самої дороги знову і знову – так, ніби намагається двічі ввійти у ту саму воду. Наприкінці роману він приходить до Бога – начебто приходить. Однак майбуття вперто ховається у непроглядній куряві, за якою видніється смерть – у будівлі з металу і бетону. Так хепі-енд наприкінці роману співвідноситься з трагічним повідомленням у вступі.

У дитинстві ми бавимося пазлами. Якщо жоден із картонних клаптиків не загубився, в результаті отримуємо яскраву ілюстрацію. У дорослому ж віці ми й пазли складаємо дорослі: кількість клаптиків – невідома, форма – так само, на який малюнок орієнтуватись – знаємо не завжди. Тож хтось примудряється зі своїх персональних пазлів й у шістдесят років інфантильно складати кадр із якогось мультфільму. А хтось, розпорядившись часом мудріше, отримує в результаті маніпуляцій із пазлами ілюстрацію – пару космічних ком із кругленькими елементами взаємопроникнення, допасованих одна до одної, – інь і янь, що їх зображено на обкладинці нового роману Василя Слапчука.

«Та сама курява дороги» – роман-гра, суміш прихованих цитат. Колись у цей найбільш постмодерністський Слапчуковий твір літературознавці із задоволенням занурять свої професійні скальпелі – у цей найбільш неоднозначний та дражливий твір. Настільки неоднозначний і дражливий, що, читаючи його, я згадував слова Євгена Барана про необов’язковість «Диких квітів». Згадував, оскільки роман-гра «Та сама курява дороги» надто вже контрастує з іншим – обов’язковим – Слапчуковим романом-життям «Книга забуття», де творення художнього тексту відбувається на території реального життя й реальної смерті – там, де будь-який літературознавчий скальпель можна зламати об сувору правду людського буття.