- Василю, чим для Вас є робота з текстом?

- Напевно, роботою і є. До певної міри – метафізичною. Ніколи зумисне для себе цього не формулював. Мене не надто мучить потреба відповідей, зазвичай буває достатньо запитань. Я письменник (колись це звучало гордо) радше інтуїтивного складу. Байдуже, звідкіля в капелюсі береться кролик, головне – видобути його звідти. Хоча сам механізм фокусу чи маленького дива мені також цікавий, але не у процесі роботи , а в пору відсторонення. Коли водиш ручкою або клацаєш по клавіатурі – це робота. Але це робота писаря, секретаря. Письменництво, мабуть, визначається роботою того внутрішнього реактора, що виробляє енергію, з якої постає текст. Очевидно, робота над текстом є для мене якоюсь не ідентифікованою потребою, оскільки майже не пов’язана із заробітком. Либонь, це моє слабке місце.

- В одному інтерв’ю Тарас Федюк зазначив, що якщо до премій ставитися серйозно, то життя після них нема… А як у Вас склалося з Шевченківською премією?

- До українських літературних премій, зважаючи на їх мізерну фінансову складову, можна ставитися лише з гумором. Інакше виникатиме асоціація з приниженням: лауреата, засновників, достойника, чиє ім’я експлуатується. Мабуть, Шевченківська премія – єдина в Україні мистецька відзнака, яку можна прийняти без усмішки. Це не означає, що при цьому має судомити м’язи від чуття серйозності моменту . Бути Шевченківським лауреатом приємно. Так само приємно, як отримати зарплату, яку вам затримували багато років. А позатим, хоча відзнака й має певну причетність до творчості, нема якихось правдивих для запаморочення, самі лише формальні чинники. Які, зрештою, також можна сприймати/видавати за щиру монету. Мені здається, Шевченківська премія ніяк не вплинула ні на моє життя, ні на моє письмо.

- А як можете прокоментувати ситуацію Василя Шкляра?

- Роль коментатора діянь колег – не моє покликання. Ми з одного цеху, я підтримую Василя Шкляра незалежно від того, чи його вчинок є піар-акцією, чи виявом незгоди з українофобською позицією нинішнього міністра освіти. З одного боку, це особиста справа Василя Шкляра: приймати чи не приймати йому премію. З іншого – це стосується кожного, оскільки мотив відмови відсилає до загальносуспільних проблем. Тому такий широкий резонанс на цей вчинок. Усі щось привласнюють, а Шкляр відмовився... Безперечно, епатажні заяви Дмитра Табачника потребують адекватної реакції якщо не суспільства, то бодай окремих його представників. Однак, мені здається, проблема подається дещо спрощено. Звичайно, Табачник - одіозна постать, але він тільки озвучує дещо з того, про що деякі інші міністри дипломатично мовчать. Принаймні публічно. І навряд чи нинішній уряд у цьому сенсі суттєво відрізняється від усіх попередніх. Якби так, то ми жили б інакше. Гадаю, коли невдоволення громадськості почне зашкалювати, Табачником «пожертвують». І всі будуть задоволені. Вони – бо нічого не втратять, а ми – бо зможемо гордитися перемогою. Усі збережуть лице. Або маску. Отака гра: вони вдають, що нас нема, а ми вдаємо, що ми є.

- Наскільки тема афганської війни є висвітленою в українській літературі?

- Ні на скільки. Але це не єдина тема, яка не висвітлена в українській літературі. У нас маса цнотливо-неторканих тем. Непіднята цілина. Наша дійсність, як і минувшина – надзвичайно багата поживою для літератури. Очевидно, увесь цей продукт у свідомості суспільства цілком самодостатній і не потребує переосмислення, а відтак і нема дискурсу. Гадаю, це проблема не так літератури, як суспільства.

- А кого з українських письменників-афганців можете виокремити?

- Здається, Олесь Ульяненко служив у Афганістані. Але у своїй творчості він оминав цю тему. Це був потужний письменник, який зумів би показати цю війну українцям зблизька. Єдиний, кого я знаю і з ким контактую – Володимир Погорецький. Недавно вийшла його поетична книжка «Шураві». Окрім цього, він видає і редагує журнал «Золота Пектораль».

- Вже три роки існує літературно-мистецький журнал «Золота Пектораль», членом редколегії якого Ви є. На Вашу думку, журнал творить конкуренцію аналогічним українським виданням?

- Я підтримую Володимира у намірі зробити добрий журнал. Як союзник і автор «Золотої Пекторалі» - я суб’єктивний. Об’єктивним може бути лише читач. Проте, коли мова заходить про українські літературні журнали, треба говорити не про конкуренцію, а про елементарне виживання. Зник «Книжник-review», перестала виходити «Сучасність», «Київська Русь», здається, існує лише в електронному форматі... А щодо концепції «Золотої Пекторалі», то, з огляду на сказане, можна стверджувати: якщо журнал буде – він буде цікавим.

- І насамкінець побажання читачам від Василя Слапчука.

- Передусім нехай вони і надалі зостаються читачами. Шлях митця – це шлях самотності. Якщо він іде і не бачить довкола жодної живої душі – він на правильному шляху. У читачів, мабуть, картина має бути діаметрально протилежна. Я не маю на увазі тісняву та штовханину у черзі за бестселерами. Достатньо, аби один читач не випадав із поля зору іншого. Уже це забезпечить неперервність літературній естафеті, яка триває саме завдяки читачам. Письменники – лише палички, що передаються з рук у руки.

Довідка ZAXID.NET

Слапчук Василь Дмитрович народився 23 грудня 1961р. в с. Новий Зборишів Горохівського р-ну, на Волині. Воював у Афганістані, був тяжко поранений. Закінчив Луцький педінститут ім. Лесі Українки, факультет української філології. Пише вірші, прозу та критику. Автор понад двох десятків книг. Лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка.

Наталя Пасічник
Фото: vnu.edu.ua