Нещодавно за сприяння Київської держадміністрації було видано серію книг «Перша книга прозаїка». Із п’ятдесяти п’яти поданих рукописів відбір пройшли п’ятнадцять. Серед них – авторка роману-антиутопії «Коли в місті N. дощить», киянка, випускниця Київського Національного Університету Марія Косян.

Автору-початківцю взагалі ризиковано відразу братися за створення роману, а ступити на поле роману-антиутопії ‒ ризик ще більший. Адже маємо на цьому полі книги таких маститих письменників як «Час смертохристів» Юрія Щербака чи «Хронос» Тараса Антиповича, на тлі яких придумки молодого письменника можуть здатися школярською фантазією. Тим не менше, Марія Косян ризикнула і ось що з того вийшло.

Роман «Коли в місті N. дощить» складається із трьох частин. Кожна з них переносить нас в далеке майбутнє. На початку розділів слушно розміщена довідка, яка вводить читача в зображувану епоху і позбавляє письменницю необхідності розжовувати ситуацію, перериваючи сюжетну дію чи діалог.

Цікаво простежити, як від розділу до розділу змінюється письмо Марії Косян. Спочатку бачимо авторку таким собі романтиком з домішком юнацького сентименталізму. «Ноги підкосилися, і, мабуть, упала б, якби не підхопили чиїсь жилаві руки, – каже вона устами своєї героїні. – Я занурилася в невагомість. Перед очима спливали барвисті плями. Плескіт води, миготіння ламп угорі, сумирне гойдання від кроків чорнявого, що ніс мене, змучену. Кортіло щось мовити, випручатися з його обіймів, зробити кілька кроків. Та несила. Я знову пірнула в чорний безмір». Ось таким чином письменниця розповідає історію Ліки Ставроді та її друзів, Франца і Якова, які збурюють населення міста Мегаполіс на повстання проти правителів. На фоні соціальних потрясінь зароджується і кріпне юне кохання, котре скоро стане любовним трикутником з усіма наслідками, що випливають звідси.

Далі авторка позбувається емоційних надмірностей, а в психологічній палітрі персонажів зникає поділ на чорне і біле. Герої, кожен з яких має свою правду і мотиви до вчинків, стають об’ємними і переконливими. Друзі опиняються по різні сторони барикад: Яків стає вождем повсталих, а Франц і Ліка, рятуючись від переслідувань, тікають з Мегаполісу

У запеклій війні, якій присвячений другий розділ роману, зіткнулися дві державні системи ‒ диктаторський Мегаполіс і демократичний Елізій. Акценти розповіді зміщуються, кохання, залишаючись стержнем сюжету, поступається місцем алегорії, натякам на сучасність. Антиутопія набирає своїх характерних рис.

Третій розділ переносить нас ще на два століття вперед. Місто N. побудоване Лікою і Францем, процвітає, а самі володарі, скуштувавши чудодійного еліксиру безсмертя, продовжують правити ним. Однак філософія відносин людини з державою змінюється.

За каноном роман-антиутопія мусить показати сучаснику не вельми оптимістичне майбутнє. Класичним прикладом є «1984» Д. Оруелла, в якому тотальна диктатура партії перетворила мислячу людину на безсловесний гвинтик своєї системи. Читач же навіть в антиутопії прагне побачити проблески надії, або хоча вказівки на той шлях, яким варто іти. Як правило, наші письменники такий шлях пропонують. Герої творів незламно борються проти державної машини, намагаючись перетворити її на щось світле і радісне.

Кардинально інше вирішення пропонує Марія Косян. Її роман показує, що шлях боротьби за зміну держави закінчується крахом навіть у випадку перемоги. Врешті-решт, і Франц, і Яків, досягши вершини влади, перетворюються на диктаторів. До того ж, причина цього криється не в індивідуальних якостях персонажів, а є соціальною. У зміні свого світогляду Франц винуватить «дурних здичавілих людців, бо, якби ті жили по совісті, настала б золота доба. І він юшить кров, ламає кістки, різьбить тавра, роздмухує багаття, щоб вичистити, дезинфікувати місто. ...Бо чим є душа можновладця, як не тим, що створили його піддані?».

Дійшовши такого висновку, письменниця замість суспільного супротиву обирає шлях індивідуального порятунку. Вже інші герої, Франсуа та Лілі, рятуючись від самодурства Великого Інквізитора, в якого перетворився колись справедливий Франц, тікають з міста N в Позамежжя, щоб заховатися від тирана у своєму власному світі. І хай та проклята держава провалиться в тартарари! ‒ каже нам землетрус у фіналі.

Стиль авторки стає динамічним, описи почуттів витісняються дією, а ближче до кінця реалізм діалогів і скручена в джгут психологічна напруга змушує читача стрімголов бігти сторінками книги: «Раптом моя спина занурюється в тепле, драглисте полотно. Ззираюсь з Лілі. Нас всотує Позамежжя? Густий серпанок застеляє погляд, ніби загортає наші голови, наші тіла в непроникний целофан. Останнє, що я бачу, – це жовто-брудна хвиля – суміш уламків, води та мулу, що звойовує солдатів. Останнє, що відчуваю, – шпаркі пальці в моїй долоні – навіки і повсякчас. Останнє, що я чую, – гримкий голос, що прорізає часопростір, розпливається по судинах разом із кров’ю, осиковим кілком вбивається у вуха: «Я сказав: Ви – боги, і сини Всевишнього – всі ви».

Біблійний фінал  про первісних чоловіка і жінку, в яких виразно проглядаються наші втікачі, органічно закінчує книгу.

Однак, ігнорування держави і влади, про що каже заключна частина роману, зовсім не означає капітуляцію перед ними. Щоб показати це, письменниця проводить через роман наскрізну тему мистецтва.

У Мегаполісі, де мистецтво було заборонене взагалі, Ліка Ставроді розмовляє з музикантом Ісааком. «Але ж нам утовкмачували, що мистецтво ‒ небезпечне, бо породжує хаос» ‒ говорить Ліка. На це музикант відповідає: «Хаос у думках? Можливо, але воно навчає мислити та відчувати. Не так, як сусід чи перший зустрічний, а по-своєму бачити й міркувати чи переоцінювати. ...Знаєш, чого бояться Старійшини? Що як після знайомства з мистецтвом, що наскрізь просякнуте свободою, ти збагнеш, що касти ‒ не найвища істина? А що як покохаєш чужинця або бодай потоваришуєш із ним? Або підбурюватимеш заспаних, наче зомбі, однокастників до бунту? Що як розпадеться система?».

У третій частині книги, в місті N. творчість спершу зведено в ранг основної структури суспільства. Та через двісті років іншого Ісаака, художника, Великий Інквізитор карає смертю за наукові дослідження, а Лілі віддають у будинок розпусти, бо вона насмілилася зобразити на полотні оголене людське тіло. І все ж, саме картина Ісаака наштовхує героя на думку, що існуючий світ міста N., обгороджений Безіменним поясом, не є кінцем всього, як їх переконує офіційна ідеологія. «Я розмірковував про Ісаака, ‒ каже Франсуа. ‒ Може, поле, котре він зобразив,  ‒ щось більше, ніж старечі побрехеньки? А нічні видіння, які часом навідуються до мене, мають під собою реальну основу? Що, як є інший світ? ‒ промовив уголос, лякаючись власного здогаду». 

У підтексті цих слів втеча в Позамежжя читається не тільки як поворот сюжету, щоб врятувати героїв. Це втеча в свій особистий, непорушний і не залежний ні від кого світ, який дає можливість чинити справедливо і чесно при будь-яких обставинах, дає можливість зберегти внутрішню свободу і людську гідність. «Ідеального світу не існує» ‒ каже Лілі. На що Франсуа відповідає їй: «Ідеальний світ тут. У твоїй голові».

Щоправда, таке прочитання не лежить на поверхні. Більше того, його можна зігнорувати. Адже далеко не всім припаде до вподоби шлях, свідомо чи несвідомо запропонований Марією Касян. Проте тенденції в психології українського суспільства, яке все чіткіше рухається від колективно-радянського «ми наш, ми новий світ збудуєм» до індивідуально-приватного «мій дім ‒ моя фортеця» очевидні. Добре це чи погано, інше питання. Але те, що Марія Косян, як дитя нового часу, вловила його вібрацію ‒ безперечний факт.  

Окремі недоречності, які можна зауважити авторці, не псують загалом хорошого враження від роману. Звісно, на письмі позначилася відсутність досвіду: трапляються штучні порівняння і банальні алюзії, часом неслухняні слова набувають небезпечної двозначності. Однак, як кажуть мудрі, молодість ‒ це недолік, котрий швидко минає. Потенціал же, який продемонструвала Марія Косян в своїй першій книзі, дає всі підстави скоро побачити на небосхилі української літератури хорошого майстра прози.