Постапокаліптичний роман — це своєрідний спосіб зазирнути в майбутнє. Його ж зазвичай антиутопічний характер пов’язаний, напевно, з пристрастю людей до всього видовищного та драматичного. Саме цим можна пояснити таку популярність романів антиутопічної постапокаліптики у світовій фантастиці й приголомшливо захоплюючий перший роман Марії Косян «Коли в місті N дощить» зокрема.

Марія Косян —  сумлінний та допитливий філолог, член незалежної літературної громади молодих прозаїків «Свідки слова», переможниця декількох поетичних конкурсів. Публікувалася в газетах «Літературна Україна», «Діалоги», альманахах «Сві-й-танок» та «Сполучник». Одна з перекладачів антології сучасних білоруських оповідань «Як риба об лід», один із авторів антології прози літературного угрупування «Свідки слова» «12».

«Коли в місті N дощить» оповідає, що після апокаліпсису, а точніше Великої Атомної війни рештки землян заснували величезне місто-державу — Мегаполіс, та розділилися на дев’ять каст.

Юна Ліка Ставроді стає свідком вбивства свого батька, одного з найвизначніших Учених, і відразу стає жертвою переслідування, але порятунок приходить несподівано — від Знехтуваних — відступників, що колись порушили жорстокі правила й були ізольовані в гетто.

Намагаючись з’ясувати причину батькової загибелі, Ліка та її друзі відкривають скриньку Пандори, і знову світ опиняється на порозі війни.

Все починається з «Історичної довідки», своєрідного промо-вступу твору, де авторка вражаюче кровожерливо пророкує зникнення п’яти континентів і виродження десятимільярдного людства до тридцяти мільйонів. Напрошується жартівливе припущення, що такій фантазії позаздрив би й сам Адольф Гітлер. Який саме континент залишився «серед живих», здогадатися складнувато, але очевидно, що то є або частина Євразії (Європа), або Північна Америка. Про це, наприклад, свідчать імена персонажів, французькі, німецькі та англійські: Франц, Яків, Франсуа або Джим.

2294 року суспільство майбутнього ділиться на дев ять каст. Кожні три касти мають свій колір одягу. Творчість і мистецтво заборонені. Усі ті, хто йдуть проти системи, вважаються «Знехтуваними». Знехтувані, тобто відступники системи існували з самого початку. Ієрархія суспільних верств населення завжди знаменує нерівність, а отже несправедливість. Бачимо, що й лихо глобального масштабу у всесвіті «Міста N» нічому не навчить людей. В останній частині роману з’являються також чоловічі та жіночі гетто, повертаються гладіаторські бої, натрапляємо на такі цікавинки, як еліксир безсмертя, сонячну радіацію та захисне шатро: озонову ковдру, мов у фільмі «Горянин ІІ. Оживлення».

Найцікавішим парадоксом твору є те, що навіть прихід до влади людини, яка мріяла про ідеальну та утопічну цивілізацію, не призводить до позитивних змін в постапокаліптичному світі. Все ще залишаються переслідування інакодумства, заборона вільного мистецтва та жорстокі катування.

Головна героїня Ліка Ставроді — чутлива й водночас запальна, подекуди зверхня, з частими нападами сумління, а найголовніше, вдивовижу відважна. Ліка часом здатна зворушити читача, бо в її душі є якась первісна людська чистота.

Авторка, розповідаючи про проблеми постапокаліптичної імперії Мегаполіс, ніби ненароком дає дещо ідеалістичні засоби їх вирішення: демократичне об’єднання зусиль навколо важливих проблем глобального характеру, поступки можновладців заради збереження нормальних умов для існування людства тощо.

Зачаровує поетичністю озвучена на одній зі сторінок роману, ідеалістична мрія, за яку відважно змагаються герої «Міста N»: «високі дуби стугонять зеленим покровом у небесах, у полях торохтять цикади та шаріються маки. Там земля юшить джерелами й водоспадами — чистою трункою кров’ю своєю, а морська фіалкова хвиля нуртує і б’ється об скелі, наче пристрасна коханка, спрагла до ніжності. Там мерехтять під промінням площі, а люди всміхнені, і мають усе, що здатні заробити своєю працею…».

«Коли в місті N дощить» — це погляд на гостро-значущі проблеми людства через призму постапокаліптично-антиутопічної фантастики. Ці проблеми в романі набувають загрозливих масштабів і примушують замислитися вже зараз, що нас може чекати в майбутньому. Однак, звісно, замислюватися мало. Треба щось робити.

Юрій Мостовий