Назвою свого нового роману, який цьогоріч благословило у світи львівське «Видавництво Старого Лева», Павло Вольвач ніби провокує читачів перевірити, чи добре вони засвоїли правила додавання для «гри в бісер». Бо ж – «Сни неофіта»… З одного боку, отже, маємо сни, тобто іспанського барокового драматурга Педро Кальдерона де ла Барку з його славнозвісною п’єсою «Життя – це сон», де переконливо так доводиться, що все, що нам видається за тверду реальність, то непевна омана, а справжньою дійсністю може бути лише те, що постає як хитке видиво, з іншого – неофітів, тобто Шевченка Тараса Григоровича з однойменною поемою, в якій несуть апостоли вістку про нову правду, яка у світ прийшла і світ змінила. Тож якщо до Кальдеронових снів доплюсувати Шевченкових неофітів, то матимемо… правильно, матимемо наші 90-ті. Бо були там і видива, і апостоли, і омани, і то в такій «концентрації», що її ні до, ні після того загадкового часу уявити буде просто ніяк.

 І міг тоді зайти якось до Павла – молодого поета, який у південно-східному Запоріжжі крутиться в бізнесі, смачно приправленому легким криміналом, – солідний клієнт «зі зблиском перснів на обох руках і впевненим голосом», і зовсім випадково, розраховуючись за товар, забути зайвий мільйон. Із якоїсь неозоро-дисидентської далечі міг вигулькнути живий, геніально-повнокровний і, скажемо так, трішечки надто своєрідний Микола Холодний, машинописні аркуші з віршами якого нашому неофіту поезії траплялося бачити у батькових гостей в глухі 70-ті – і був то найкрутіший і найзабороненіший самвидав. З висот поетичного надхмар’я прихильними словами могли озватися до Павла Микола Вінграновський та Валерій Ілля – загадковий каратист і верліб, охоронець яблуневого саду і української естетичної традиції. І міг по-приятельські підійти поет-містик Чудін, знавець Даниїла Хармса і ще купи цікавих речей, з яким Павлові завжди було про що поговорити – підійти і запропонувати просто пройтися містом. Прогулянка мала бути цікавою, ба Чудін уже поклав у кишеню ножа, аби за зручної нагоди всадити його в неофіта по саме руків’я. Без якоїсь видимої причини, так, від повноти почуттів….

Власне, саме нове естетичне насвітлення 90-х і бачиться одним з найцікавіших аспектів цього роману. Бо про 90-ті писали багато, але десь в одній приблизно семантичній оптиці: цей період новочасного українського буття зазвичай віддавався «на відкуп» або детективу (Кокотюха), або міцно закроєному соціальному  трешу (Ульяненко, Кононенко, Процюк). За майже загальною згодою інакше просто і бути не може, бо в 90-ті «було багато бандитів» (питання про те, чи стало їх менше зараз, залишимо для наступної розмови). Натомість Вольвач у «Снах неофіта» чи не вперше в нашому письменстві з такою наполегливістю і послідовністю підносить етос саме «світлих 90-х». Звичайно, без бандитів у нього не обійдеться (один Медведь чого вартий, та й інші там – несогірші: «Вони, оці хлопці, которі судимі, – вони дуже сильно нєрвенні», – казала була при одній оказії Медведева мати), як не обійдеться і без поножовщини, рекету та терпіли з доларами, проте тлом для оповіді навіть у найбільш драматичних її епізодах лишатиметься не тьма, а світло. Вольвачеві 90-ті світлі саме з огляду на те, що людям натоді  вперше відкрився простір, а з віднайденим простором повернулася їм здатність дивитися за обрій: ніби із зіндану совєтчини, де все було розписано наперед, від «пєрвой получки» до «последнєго путі», вирвалися вони. Комусь повелося по тому на краще, комусь на гірше, але долі тоді здобулися на пластичність, а життєві траєкторії – на вивільненість. Павлові відтепер вільно читати Плужника і Підмогильного, цікавитися політикою, мріяти про справжню творчість на київських узвишшях, Вомбату – поміняти свій риболовецький Сєврибфлот на одіссею бізнесової плавби, у якій може випасти і зустріч з німфами, і спів сирен, що веде до загибелі – проте це завжди буде свій, власний вибір. І навіть впаяному у керівну посаду голові сільради вільно – щоправда, після …надцятого гранчака, помислити об тім, що все ж може бути (та й було ж колись) зовсім інакше; «Так батько Махно, було тіки, ібіомать, свисне – уже в Гуляйполі сто тисяч хлопців! З оружжям, із усім чисто. І в бой,  блядь! І в бо-ой!».

Назагал беручи, засаднича «відкритість» роману – сюжетна, семантична, світоглядові – також постає вислідом культивованого автором «духа й етосу» 90-х: «Кляса» та «Хрещаттик-Плаза», варто нагадати, також були сюжетно-відкритими, проте в «Снах неофіта» ця настанова сягає висот свого «акме». Тут ні мадам Боварі не ковтне свою отруту, ні Чіпку в кайданах на каторгу не поженуть – бо нічого ще не скінчилося, все тільки починається. Сідаючи у вагон поїзда, пунктом призначення якого – Київ, неофіт лишає позаду себе Запоріжжя таким, яким він його знав – без ніякої «розв’язки». Вова Москаль непоквапно, проте твердо робитиме собі українську справу, як і до того робив, Грєбєнь чухатиме свій «русскій мір», начальники з обласної адміністрації стелитимуться перед московським гостями, які «по-дружньому» називатимуть їх хохлами, поет Гулий катуватиме віршами наступні покоління літстудійців, хтось «асвабадіцца з лагєря», комусь посміхнеться фінансова фортуна.

 Що ще? Дарина, яка лишається, спомини, які Павло забирає із собою. Він більше не неофіт: йому належить пізнати мудрість, а отже – примножити печаль. І навчитися тамувати її снами. Тими, які зі світлом.