Неквапливою водою вогняним лататтям пливуть віночки зі свічками, дівочими руками вбрані. А з пагорбів навколишніх вночі видно лишень, як вогники ці один одного наздоганяють, один одного торкаються – чийсь гасне, чийсь яскравішає, і всі прагнуть якогось берега, хто швидше, а хто повільніше. І ще місяць купається поміж них, а десь вдалині чути співи й сміх. Зустрічали таке?

Кажуть, кожна річ потрапляє до рук людини не випадково. І книга теж знаходить свого читача в час і в місці найбільшої потреби. Для мене «Культ предків» став такою книгою: продовжив ревне знайомство з обрядовими традиціями українців, яке почалося бозна-скільки років тому з робіт Якова Головацького. «Культ предків» – це така собі збірка репортажів із місця подій. А місце подій – то ціла Україна. Уявити важко, скільки витрачено бензину і проведено ночей у дорозі, та ця робота обов’язково відгукнеться вдячністю читачів.

Знімально-дослідницька група протягом року побувала в різних куточках України: на Київщині, Житомирщині, Полтавщині, Рівненщині, Чернігівщині, Львівщині, Закарпатті, Вінниччині, Миколаївщині, Черкащині й навіть на Луганщині та в зоні примусового відселення внаслідок аварії на ЧАЕС. І часом ця подорож відбувалася в послідовності «крайній захід – крайній схід – крайній захід», бо вже так склалося, що обряди не проводили у «збирачів легенд» прямо на шляху й за визначеною черговістю. Із кожною сторінкою сподівалася, що промайне знайома назва якогось села, де живуть родичі-друзі – так цікавіше читати. Не цього разу.

Приїхали, побачили, почули, занотували – такий формат видання. І все це за участю професійних фотографів, культуролога й журналістки, із якими читач дистанційно проводить народні свята від березневої Масниці до лютневого Стрітення. За винятком занадто сентиментальної, на мою думку, передмови, загалом текст лаконічний, націлений тільки на важливі подробиці. Щоби не втомлювалися читацькі очі, сторінки рясніють фотографіями, рецептами традиційних святкових страв і прикметами. «Культ предків» містить ще один приємний сюрприз: кілька десятків відеофайлів, прикріплених до сторінок QR-кодами. Можете читати, можете дивитися, а можете зробити з книжки мапу і проїхатися самі отими місцями.

Цим претензійним проектом автори-збирачі лише за краєчок піднімають простирадло, що під ним поховано культ наших предків. Така собі демоверсія обмілілого минулого: чи знали ви про це? а про це? а ще ось про це? А далі, шановні читачі, самі: стежте, копайте, відтворюйте. І тут аж просяться на цитування слова пані Ліни Костенко:

І хто вони? А ми хто? Хто ми? Хто ми?!

Хто наші предки? Прийшлі? Автохтони?

Так, осучаснені традиції дуже не схожі на давні, у книжках описані. Мені особисто вони нагадують обмілілі річки – схили колишніх річищ стали схилами пагорбів, їх полюбила травиця та пообсідали хатки, а десь там, унизу, виблискує струмочок давньої повноводної правди. І що станеться, як раптом річка знов обійме свої береги? Може, «виродження» традицій і є незворотними, але природними змінами? Чиїсь звички стали нашими традиціями – наші звички стануть традиціями чиїмись. Не докоряйте нам, тіні забутих предків.

Тепер вивчаємо рідні традиції, мов чужинні. Якось один мій знайомий книгар запитав: «Що цікавого може бути в слов’янських традиціях?». І був щирим, тому не образилася. По-справжньому гірко стає, коли сучасне письменство пропонує історичні романи, у яких українські сільські дівчата поводять себе, як панянки з турецьких серіалів, а в карпатських лісах блукають примари єгипетських богів. І запитання проситься вже до видавців: ви що коїте?

На сторінках «Культу предків» молодятам шиє вінки жінка зі щасливим шлюбом, вертепують по хатах молоді «воїни», удовині сльози руйнують чиїсь життя, а незаміжньою дівчиною бути небезпечно – певної ночі можуть вкрасти ворота. Також можна побачити справжні бортні із живими бджолами і традиційний самогонний «завод» – кому що до вподоби. До книжки доведеться повертатися, аби приготувати якусь смакоту чи застосувати бабусину пораду.

Як читач сподіваюся, що цей проект не став одноразовим і амбіцій автора достатньо для продовження. Бо багато традицій, звичок і обрядів лишилися поза увагою збирачів. Якщо вже взялися – не зупиняйтеся.

Виходжу на батьківську вулицю. Гарненькі осучаснені будиночки із металевими дахами, у яких уже не звити птахам гнізд. Ще гарніші сніжинки у світлі самотнього дорожнього ліхтаря. Знаю, мабуть, двох-трьох сусідів. Тихо – аж ввижається, що ось-ось з-за рогу вийде юрба галасливої і святково вбраної молоді… Але таки тихо. Чи будуть колись ще на цій вулиці справжні традиційні різдвяні свята?