Коли вдома є хтось, чиї обійми найтепліші і найщиріші. Коли вдома є хтось, до кого хочеться постійно озиватися, промовляти найтрепетніші слова, хочеться мчати, долаючи усі відстані – просторові і часові. Хочеться повертатися. І повертати назад усі втрачені у розлуці хвилини, усі прожиті не-поруч роки. Бо іноді ми грішимо часом, витрачаючи його на щось беззмістовне і несуттєве, забуваючи натомість про тих, які нас чекають. Які чекають саме нас. Чекають там…

Нова книга відомого азербайджанського письменника і журналіста Ельчіна Сафарлі про зв´язок між людьми. Про найміцніші нитки, якими пришиті докупи дві душі – тата й доньки. Про листи, які часто стають єдиним засобом підтримки цього зв’язку. Єдиною можливістю оприсутнити себе у житті донечки, єдиним шансом озватися крізь кордони країн і координати днів.

У кожному листі – черговий урок добра, який вона має засвоїти.                         У кожному – море сонця, яке має її зігрівати у цьому збайдужілому багатолюдному світі. У кожному – трохи історій з минулого, трохи розповідей про теперішнє, трохи підглядання в майбутнє. І так хочеться, щоб у цьому майбутньому вони врешті були разом, щоби «розмовляли про найбуденніше. Про те, що в пекарні вже час будувати другу піч; про те, як окрилює випадкова зустріч із запахом дитинства; що не озиратися назад здатні лише герої або ж ідіоти». Щоби говорили про щастя і про те, що «у нещасливого життя один смак – гіркий, терпкий. Як у незрілого мигдалю. Завжди різне на смак щастя потребує зусиль […] Прокласти шлях до щастя нелегко. Немає єдиного маршруту, трафарету, прийнятого для всіх. Обов’язково будуть помилково зняті мірки. Це нормально, такий процес – тож не відступай на півшляху».  

Йому так хочеться розповісти їй, що насправді «життя – неймовірна мандрівка. Нерозумно марнувати безцінний час на те, що не про любов». Бо любов, вона живе у всьому, що нам рідне. Вона живе і не вмирає, навіть коли хтось від тебе іде – кудись далеко і назовсім. І треба вірити, пише їй тато, що «ніхто не помре, і ті, хто любив одне одного в цьому житті, неодмінно стрінуться й опісля. […] усе буде іншим, та нас притягне магнітом: любов пов’язує назавжди. А наразі ж я проживаю життя – люблю і, буває, стомлююся від любові».

У листах тата – багато суму, відчаю, страху, втоми, та все ж – багато любові. Дуже багато. На кожній сторінці. І щоразу вона глибшає, ширшає і проростає у серці дівчинки. Вона виростає разом з нею. Міцно укорінена. З пишною донебесною кроною. З густим віттям пам’ятей. Яблуня, мабуть. З дрібними круглолицими яблучками. Їх зберуть у кошики згадок і здогадок. З них потім вийде смачнюче «яблучне печиво з родзинками. У нього теплий смак завдяки спеціям – кориці, мускатному горіху, гвоздиці, коричневому цукру. Печиво виходить м’яким, пухким. Тільки яблука в тісто нарізай дрібненько […] Доню, обов’язково приготуй яблучне печиво, це геть нескладно. Хочу, щоб тобі там теж було тепло».

Бо в кожного є такі яблучні спомини. Є така особлива людина, яка «зрозуміє і пробачить, підтримає у хвилину скрути, любитиме, хоч яким ти будеш. Яка чекає на тебе».

Чекати – таки ключове слово у книзі Е. Сафарлі. Чекати когось усе життя – зовсім не егоїстична примха. Не пафосний героїзм. Не ритуальна саможертва. Не божевільна ідея-фікс. Це внутрішня потреба – чекати і дочекатися. Чекати всупереч усім й усьому. Таке чекання не може бути порожнім, коли це чекання про любов. Не «на» любов, а саме «про»… Якщо ця історія про любов. Якщо увесь/уся ти – про любов.

І десь наприкінці одного з татових листів виринає його власна заповідь дочці. Що може читатися як епіграф до всього, що народжується-вмирає чи вмирає-народжується на цій планеті – «Доню, якщо в тебе раптом немає любові, чини так, ніби вона є. Тоді вода в джерелі набуде смаку».