Уже вкотре серія «Постаті культури» видавництва «ДУХ І ЛІТЕРА» реанімує прізвища непересічних діячів української культури, життя яких є справжнім надбанням нашої нації.

Книга Ю. Віленського «Віктор Некрасов. Портрет життя» – це, воістину, лист любові до унікальної людини, яка не боялася життя й першою розповідала на сторінках своїх творів радянському читачеві про сталінські репресії, про людину на війні без пафосу й прикрас, ламала усталені стереотипи радянської доби про життя людей за кордоном. 

Автор книги, розповідаючи про життя В. Некрасова, залюблено розкриває історіографію київських магістралей, описує Київ у різні роки ХХ століття, милується задніпровськими далями. Ця книга дає можливість осмислити сутність феномену Віктора Некрасова, людини багатогранної й цікавої, яка, попри усі складності життя в умовах радянської диктатури закликала людей: «Любіть один одного!».

Віктор Некрасов не вписувався в 20–30-ті рр. ХХ століття радянського режиму, оскільки цікавився експериментальною архітектурою, володів « гострою, хоч і локальною відвертістю …» (с.32). Окрім цього, він першим написав усю правду про події Великої Вітчизняної війни: « Варто підкреслити: В. Некрасов, не маючи будь-яких документів, фактично першим у відкритій публікації відобразив повторний відхід на схід, коли справжні масштаби втрат кінця літа 42-го замовчували. І саме некрасівський абсолютно несподіваний камертон правди, по суті, зумовив об’єктивне, не догідливе комусь бачення тих днів — з їхньою солдатською хоробрістю і болем, а часом безглуздям і вічним безстрашшям» (с. 43).

Майстерно Ю. Віленський акцентував увагу реципієнта на перебігу подій оборони й відступів радянських солдат 1941-1942 рр., звертаючи увагу на зміну емоційних станів людей, які віч-на-віч залишалися зі смертю щодня. Усе це автор вдало відтворив за допомогою спогадів В. Некрасова « лихоманку битви понад півстоліття тому » (с.63). Така історіографія, на нашу думку, може по-справжньому зацікавити істориків та історіографів, адже достовірні й добросовісні розповіді очевидця й учасника воєнних дій В. Некрасова – це ті факти, котрі варті уваги для переконливої реконструкції історичних подій.

У книзі «Віктор Некрасов. Портрет життя» сюжети творів письменника В. Некрасова логічно вмонтовано у синопсис життя їх автора, що надає динамічності розвитку сюжету самої книги. Будучи лауреатом Сталінської премії, В. Некрасов, на відмінну від більшості тодішніх радянських письменників, «…не писав батальних романів, хоча як лауреат міг поставити твори на потік… » (с.105). Цікава й слушна думка про те, як письменник любить не себе в літературі, а плекає в собі письменницький хист не показово, не женучись за гонорарами та славою.

Наскрізною ниткою у книзі проходить думка Ю. Віленського про те, що В. Некрасов, навіть у страшні роки опал з боку влади, залишався ЛЮДИНОЮ, а його «… особистісна природа  була така світла, що жодний бруд до нього не приставав …» [, с.238].

Трепетно презентував Ю. Віленський світ стосунків В. Некрасова з його матір’ю, котрі будувалися не тільки на материнській любові, а ще й на вмінні двох рідних людей бути близькими духовно.

Тугою за Україною був сповнений емігрантський період життя В. Некрасова. Письменник думками, душею й серцем залишився в Україні, він сумував за друзями фронтовиками, згадував усілякі перепетії своєї долі й попри усе це залишався ЛЮДИНОЮ, а точніше «апостолом людяності», доля якого навчила не боятися життя й бути людинолюбом!