У Хорватії «Блокбастер» вперше виданий ще 2009 року, перевидавався 2013-го, перекладений польською та італійською мовами, і ось тепер – українською. Слід зазначити, що в 2010-му його визнали одним з найкращих романів у Хорватії.

Автор був в Україні на «Книжковому Арсеналі», і за короткі три чи чотири дні встиг поспілкуватися з журналістами трьох телеканалів і радіостанції, зокрема в прямому ефірі «Еспресо ТБ» й «Громадського радіо», журналу «Країна», близько десятка газет та інтернет-видань. Зоран Жмирич брав участь у публічній дискусії «Майбутнє без війн», де й представили його роман, а також кілька автограф-сесій.

Мені пощастило на кілька хвилин зустрітися з цим життєрадісним хорватом і попросити підписати книжку. Я давно не бачив такої світлої людини. І все думав: адже цей чоловік пережив страшну війну, дуже жорстоку – ми ж знаємо, які жахіття коїлися на Балканах у 90-х, там ніхто не збирався пасти задніх у змаганні з нацистами Другої світової. І як після такого людям вдається повертатися до життя?

І ось нещодавно в журналі «Країна» виходить стаття про Зорана Жмирича та Мілєнка Єрговича, ще одного хорватського гостя «Арсеналу». І промовиста назва: «10 років знадобилося, щоб знову почав нормально спати». Отже, проблеми були, і проблеми страшні. Читаючи книжку, навіть ловив себе на думці, що писання могло бути способом виборсатися з тенет того болю, врятуватися, знайти собі якесь рятівне коло. 

Назва книжки нібито й натякає на бої і руйнування (перше значення новотвору «блокбастер» – велетенська бомба, вибух якої зносить цілі квартали). І при цьому книжка насправді вийшла доброю. Це неймовірно, але це так. Добра і антивоєнна 

Наші бійці, які зараз пишуть книжки, здебільшого намагаються прославляти подвиг захисників. І вся наша минула історія вчила саме цього: ми зростали на книжках про героїв «Великої вітчизняної». Якщо там і писали, що війна – це біда, то це було побічним продуктом пропаганди, адже «наше діло справедливе, перемога буде за нами». На нас напали, тому ми праві, а вони винні.

Жмирич пише про те, що всі винні. Не буває війни хорошої і поганої – вона погана в будь-якому разі. Не буває материнського горя хорошого й поганого – будь-якій матері болить однаково сильно. Тож роман хоч і воєнний, та разом з тим і антивоєнний.

Абсурд же, на думку автора, полягає в тому, що свої життя кладуть на вівтар війни прості люди. Натомість політики через п’ять чи десять років тиснутимуть одне одному руки, відпочиватимуть на тих самих елітних курортах, а своїм громадянам розповідатимуть, як серби (хорвати) винні в тому, що Хорватія (Сербія) так погано живе.

Сюжет роману – це кілька відтинків з життя досить молодого хлопця, який потрапив на війну, і головне завдання якого – вижити. Звісно, він не ховається за спинами своїх товаришів, він допомагає їм, вони допомагають йому, але все це не має ніякого романтичного німбу, бо кожен прагне просто дожити до кінця цього чортового дня і лягти спати. 

Написано дуже майстерно, з хірургічно-художньою точністю пером людини, яка це бачила й запам’ятала на все життя. І ті моральні вибори, перед якими герої роману постають у кожному розділі, ще довго не відпускатимуть ні автора, ні читача.

Дочитав «Блокбастер» з місяць тому, але я досі в його моральному полоні. Я щасливий, що мені подарували цю книжку, і що мені випала нагода бачити самого Жмирича, говорити з ним. Враження від цієї зустрічі досі бринять десь у душі. В інтерв’ю письменник сказав: «Я змушений говорити й писати про війну, поки є люди, які заробляють з неї політичні й фінансові дивіденди». Я вірю, що колись, хай не завтра, але колись прийде час, коли Зоран Жмирич зможе покинути говорити й писати про війну. І ми всі про неї забудемо…