Літературна агенція «Друге дихання» видала книжку Марини Варич «У ніч на страсну п’ятницю». Це сімнадцять оповідань, події в яких відбуваються на тлі революції 2013-14 років і російсько-української війни на Донбасі. Хоча в книжці немає батальних сцен. Війна в оповіданнях – лише відлуння, але вона зачіпає кожного персонажа, показуючи, як змінилося українське суспільство за останні п’ять років. 

Книжка складається з трьох циклів, кожен із яких присвячений окремій темі нової української історії. 

У циклі «Коктейль Грушевського» викладено п’ять історій, пов’язаних з Революцією Гідності. Вже в першому оповіданні, що дало назву книжці, героїня оповідання Віта Чубко у ніч на страсну п’ятницю вирішує знайти собі багатого іноземця в київському ресторані «Брасері», де її подруга Люда Троїцька зняла колись заможного іноземця і зараз  живе у Швейцарії. Приклад подруги змушує Віту три місяці складати гроші, позичати і брати на прокат дорогі речі, а потім віддавати борги і знову складати на черговий похід у дорогий ресторан, де, на її думку, колись вона обов’язково  знайде багатого іноземця і виїде з країни, де відбувається революція і невідомо чим закінчиться геополітичний конфлікт із Росією, яка не збирається відпускати Україну зі своїх братських обіймів.   

Цикл «Дюна – донька вітрів» включає шість оповідань переважно про життя на окупованій території та у прифронтовій зоні. Герої оповідань  циклу – воїни, волонтери, люди мирних професій, які стали заручниками війни. Саме таким є лікар Паламарьов, який на окупованій території рятує від бойовиків поранених і мріє після війни поміняти собі прізвище на Паламар. Перед читачами постають українські воїни, сепаратисти, жінки легкої поведінки, що заради виживання віддаються українським солдатам і денеерівцям, є тут і міфічний Мамай, і душа померлої жінки, яка прийшла з того світу, щоб доставити до госпіталю тяжкопораненого солдата. 

У циклі «Втікачі» описуються історії, що відбуваються з людьми, які тікають з Донбасу в неохоплені війною регіони України. З іронією письменниця передає стереотипи східняків, які на кожному кроці в Західній або Центральній Україні Києві бачать бандерівців, які чатують на довірливих і незахищених втікачів з Донбасу. Ось як описано ці східняцькі комплекси  в оповіданні «Львівська вілла Микити Хмелькова»: 

«Пам’ятаючи страшні історії, які розповідало про Київ московське телебачення, спочатку вона боялася розмовляти своєю мовою. Її подружка Жанна клялася, що сама чула, як якийсь бородатий дядько в телевізорі розказував про Київ, де до обіду виловлюють усіх, хто розмовляє російською, а після обіду вішають на майдані, на статуї жінки, що аж позеленіла від злості до бідних жертв.

 – Хіба телевізор може брехати? – виклала останній аргумент Жанна. 

«Ну, може, й не вішають, – засумнівалася Даша, – але заплюють точно».

І уявила, як стоїть на Хрещатику запльована, з її волосся стікає слина, а весь Київ регоче й показує на неї пальцями:

–Ця донецька лярва говорить, як малахольна кацапка». 

Є тут і східняцькі міфи про те, в якому українському місті найбільша концентрація кровожерних бандерівців, які полюють на мирних російськомовних громадян. Ось як про два найбільші бандерівські центри розповідається  в оповіданні «Юлині смаколики», де   донецький олігарх збирає донецьку діаспору у власному київському ресторані і по-батьківськи запитує:

«– А тєпєр раскажітє мнє, што мучіт вас во второй бандеровской століце? Потому што первая – ето Львов….».  

Оптимістичний світогляд письменниці дозволяє їй навіть у важкій ситуації вірити в те, що після темної смуги в житті обов’язково настане світла, і ця життєствердна філософія робить книжку «У ніч на страсну п’ятницю» помітним явищем нової генерації сучасної української прози.