Головна героїня книги Шерон М. Дайпер "За межею" 11-річна дівчинка Мелоді, яка не може самостійно ходити, говорити, вдягатися, робити так багато звичних для кожного повсякденних речей, тому що у неї церебральний параліч. Коли читаєш цю соціальну повість,  то постійно виникає думка про те, наскільки "здорові " люди, як правило,  не цінують того, що у них є... від Бога, адже вони можуть вільно рухатися, піти туди, куди хочуть, зустрітися з ким хочуть, зрештою, просто піти погуляти... 

Найбільшою мрією дівчинки є - знайти розуміння збоку суспільства: однокласників, лікарів, вчителів. Мелоді живе,  незважаючи на всі труднощі та перепони, знаходить в собі сили не зневіритися. Вона запам`ятовує тисячі слів, які ніколи не зможе вимовити, хоч це одне із її найбільших бажань."Усі використовують слова, щоб висловити свою думку. Усі, крім мене. І не сумніваюся, що більшість людей не усвідомлює справжньої сили слів. Я ж це усвідомлюю. Думкам потрібні слова. Словам потрібен голос."[1]

 Ця книга - дуже правдивий, щирий заклик усіх людей з обмеженими фізичними можливостями, які живуть, вчаться, малюють картини, пишуть вірші, музику, не опускають рук і прагнуть ставати кращими щодня.

Тема особливо близька мені, бо й сам вже 34 роки живу і борюся з ДЦП.
Книгу варто прочитати вчителям, які працюватимуть чи працюють у класах інклюзивної освіти, соціальним працівникам, рідним та близьким людей з обмеженими фізичними можливостями... 

У книзі дуже багато батьківської любові, викликів, страхів, переживань, іноді - глибокого драматизму, але попри це, на сторінках книги багато світла, ніжності, якогось особливо щирого  тепла і взаєморозуміння між усією сім´єю Мелоді. Саме тому, книга додає віри і впевненості, що разом можна і потрібно долати перешкоди, незважаючи на те, що думають інші.

Письменниця сама мама дитини з особливими потребами, педагог за освітою, тому Шерон М. Дайпер дуже витончено передає емоційно - почуттєві аспекти, коли героїня її повісті стикається із стереотипним мисленням і сприйняттям лікарів і вчителів, які, здебільшого, вважають Мелоді "відсталою". Ніхто із лікарів, більшості вчителів у школі навіть не припускають, що неповносправність тіла зовсім не означає неповносправність мозку і відсутність інтелекту, навіть, якщо людина не може говорити, рухатися чи обслуговувати себе в побуті. На жаль, таке стереотипне сприйняття людей з обмеженими фізичними можливостями переважає сьогодні в Україні, тому книга є надзвичайно актуальною для сучасного літературного процесу.

В тексті розкрито проблему необхідності інклюзивного навчання в школі, коли діти не будуть навчатися вдома за індивідуальною програмою, а щодня у школі на рівні зі здоровими дітьми. Так і здорові діти стануть толерантнішими, добрішими, людянішими, цінуватимуть власні фізичні можливості, які, зазвичай, сприймають як належне. "...Уперше в житті я зможу ходити на різні уроки з різними класами!

Тепер, коли лунає дзвінок, замість того, щоб думати про те, що зараз відбувається у коридорах, я також там. Це супер."[2]

Шерон М. Дайпер використовує художній прийом сну, щоб донести до серця і підсилити в уяві читача розуміння найпотаємніших мрій героїні. "Коли я сплю, мені сняться сни. І в снах я можу робити все, що завгодно. Мене першою кличуть бавитися на майданчику. Я вмію так швидко бігати!. Ходжу на гімнастику й ще ні разу не впала з каната... Телефоную своїм друзям і ми годинами балакаємо. Співаю. Коли я прокидаюся і зустрічаюся з реальністю, то це завжди, як приземлення."[3] В останньому реченні авторка  блискуче передає всю глибину розчарування персонажа від прірви, яка існує між мріями і реальним життям.

 Вважаю, що цю книгу просто необхідно прочитати тим людям з інвалідністю, які можуть говорити, читати, писати, працювати, але вважають, що їхнє життя втратило сенс. Ця книга допомагає цей сенс знайти, вміти бачити його у простих речах.

Дуже глибоко передано в книзі особливості внутрішнього світу Мелоді. Наприклад, слухаючи музику дівчинка асоціює її з різними кольорами. Надзвичайно складними є внутрішні переживання  дівчини. Це постійне внутрішнє відчуття самотності через обмежені фізичні можливості, навіть тоді, коли вона перебуває серед людей.

 "... Ніхто з дівчат не пліткує зі мною про хлопців, які бовкнули якусь дурницю, ніхто не обіцяє зателефонувати мені після школи, ніхто не запрошує мене на день народження, чи просто в гості. Ніхто. Навіть Роуз"[4].

Важливими другорядними персонажами книги є міссіс Ві та асистентка Кетрін, адже вони, як і батьки Мелоді, бачать прихований потенціал і непересічні розумові здібності Мелоді, незважаючи на її обмежені фізичні можливості, сприймають її як особистість, яка може і повинна досягати та прагнути більшого завжди, до останнього подиху.

На завершення треба сказати, що сприйняття книги буде різним для кожного, хто її читатиме.  Наприклад, для батьків людини з інвалідністю це - може бути повість - сповідь, одкровення; для людини з інвалідністю це - може бути мотиваційна книга; для соціального педагога, працівника, лікаря це - може бути книга про те, як спілкуватися з людьми з особливими потребами, їх соціальну взаємодію та адаптацію. 

  "За межею" це - справжня знахідка для всіх, хто хоче змінитися сам, зрозуміти краще внутрішній світ, емоційні, психологічні переживання людини з особливими потребами. 
Переконаний, що цю книжку корисно і потрібно прочитати абсолютно кожному, тому що література на таку тематику це - ще один, хай маленький, але важливий крок до зникнення межі між людьми, бо кожна особистість унікальна і неповторна, незважаючи на різні фізичні можливості.   

Видання цієї книги - ще одна необхідна справа здійснена видавництвом "Рідна мова" та за сприяння центру підтримки людей з особливими потребами "Емаус", яка утверджує принцип рівності між людьми, цінність кожної особистості, право людей з інвалідністю на активне життя і щасливе майбутнє.