Нову підліткову повість від «ВЦ «Академія» вже порівняли з «Тринадцять причин чому» Джей Ашер. Але, як на мене, то це трохи інша історія. І зіставляти її варто радше з «Білим ведмедем» – другим епізодом другого сезону британського науково-фантастичного телесеріалу «Чорне дзеркало» (ідея належить Чарлі Брукеру). Хоч тема самогубства в цій новинці про і для підлітків і звучить виразно, центральною все ж –  проблема права на помсту, про що йдеться й у «Білому ведмеді». Найважливіше, що обидва твори змушують замислитися про межу. Спробувати осягнути, коли стирається грань між злочинцем і жертвою; коли жертва стає катом; коли виправдане й заслужене покарання перетворюється на лінчування; коли ані жертву, ані тих, хто виносить вирок уже нічого не виправдовує; коли саме людина втрачає в собі людину.

У «Помсті» використано новий для української підліткової літератури сюжетний хід: за кілька хвилин до закінчення останнього уроку випускників-ліцеїстів перед ними постає їхня однокласниця, обв’язана вибухівкою. Ні, вона не жертва промивання мізків чи обробки сектантами. На її долю випав систематичний і безпросвітний булінг. Головна героїня – жертва цькування, яку такий стан речей втомлює або, можна припустити, «перемикає». І ось тепер кожен мусить відповісти перед нею за вчинене і не вчинене, за бездіяльність, мовчання й сліпоту, бо все в цьому житті має ціну, яку рано чи пізно доводиться сплачувати. Цілком щасливе і майже безжурне життя може от-от закінчитися в одну мить. То що ж станеться? Чи натисне Міра червону кнопку? Чи є в цій історії бодай шанс на благополучну розв’язку?

На мій погляд, це цінна повість-засторога. «Помста» може стати доброю книгоосновою для аналізу проблеми цькування та його наслідків для батьків, учителів і самих підлітків, що найважливіше – вчителями. Своїм твором авторка озвучує нетипове питання – контроверсійне право на помсту. Особливо, коли воно так дражливо межує з умовним «правом» на «пробуджування темряви в інших». Бо саме пробудження темряви, а зовсім не омріяну справедливість спостерігаємо і в епізодах з’ясування стосунків (читай «міри вини») героїв, і в самому ставленні однокласників до Міри, коли на поверхні зостаються самі інстинкти.

Ще один важливий аспект, розкритий у повісті Юлії Чернієнко – проблема інакшості в різних її виявах. Приміром, однокласники героїні не лише демонструють неприйняття її цінностей і рівня достатку, а й порушують її право бути собою, невідчужуване для кожної людини право на гідність. Саме ця проблема й стає однією з причин, яка перетворила успішних ліцеїстів на заручників. Бо інколи жертва здатна на протест.

Чого не вистачило? Хотілось би докладнішого прописування мотивації героїв-однокласників Міри, ретельніше окреслених передісторій. Зрозуміло, що для цілого класу того не зробиш, але, принаймні, для ключових персонажів – Тетяни, Артема, Макса, Ярка (це його очима ми сприймаємо зовнішню ситуацію, тоді як Мірин світ розкривається через її нотатник). Той же закид може бути й до вчительки. Її образ означений штрихами й констатаціями на кшталт «педагог із неї нікудишній, якщо під її носом зграя шакалів терзала жертву, а вона була сліпа й глуха аж цілих п’ять років», між тим як маленький епізод-приклад «терзання жертви» саме за участі вчительки був би значно промовистішим. Згадаймо, приміром, вчительку з «Пампухи» Алевтіни Шавлач: та реалістична настільки, що її правда хочеться придушити. У «Помсті» ж вона – більше функція, ніж повноцінний образ.

Утім, текст зрештою стає пречудовим уже наприкінці, коли Юлія Чернієнко не розказує, а показує історію. Наприклад, епізод зі знущальним «смородом»: «…він узяв пасмо з мого лиця і заправив за вухо. А потім… двома пальцями закрив собі ніздрі». Момент, погодьтеся, просто разючий.

Будь-який текст, що претендує називатися рецензією, неминуче завершується відповіддю на питання, чи варта книжка уваги читача. Відповідь на це дати я не готова, бо читацький вибір – справа інтимна. Проте зазирнути в твір варто хоча б для того, щоб зрозуміти, чи має він якщо не благополучний, то хоч задовільний для героїв фінал.