До чого я веду? Взявши до рук поетичну збірку «Вибране»Ігоря Трача (Трач. І. Вибране: поезія. [Передм. Ігоря Калинця; післясл. Анатолія Мойсієнка, Євгена Барана]. Львів : Сполом, 2019, 368 с.),я побачила, що автор також одержимий цією хворобою, але в доброму розумінні цього слова. 

Панорама поезії львівського поета І. Трача містка та широка: чуттєві поезії про кохання чергуються з натхненними патріотичними віршами; пейзажні строфи плавно переходять у глибокі філософські роздуми. Ці межі настільки крихкі та непомітні, що навіть не відчувається переходу з одного поетичного світу, де панує любов та піднесення, до іншого – де все оповила темрява та хаос. Але спробуймо спершу зупинитися на житті, на тому життєвому відрізку, який спонукує до віри та додає сили. А життя в поезії І. Трача і справді багато – оця непідробна філософія вітаїзму простежується в підтексті кожної віршованої строфи, навіть якщо вона песимістичного спрямування: «Моє життя круті бере підйоми, включає ритм новий, вирує думка: ні! немає втоми, бо я іще живий».Автор самостверджується через свою поезію, говорить до нас голосом совісти та справедливости. Вміння розчинятися у слові, дихати словом і ним же наповнюватися – ключова здатність письменника: «Вірш, немов літак, який злетів, ховаючи колеса. Суд знайде бурлак у блискавки, у грому – влада Зевса!». Своєрідна легкість та просторінь так незримо присутні, що стає до щему просто приймати ці вірші до своєї свідомости, без жодного пояснення, отак невимушено, отак впевнено…

Наважитися говорити про смерть – це мовби стрибнути в прірву, зачепившись за чиюсь руку, яка не дозволить упасти. Це та правда, якою сповнюєшся, коли читаєш трагічно-терпку поезію І. Трача. Про такий високий біль, який у автора набуває нового звучання та нової форми, говорять пошепки, самими кутиками вуст:«На Замковій Горі вмирають Музи, На Замковій Горі вмирають всі, не ТИ, не Я…Замкова Гора – це наше щастя, Замкова Гора – це незраджена ЛЮБОВ». Персоніфікований образ Замкової гори створює своєрідний культ страждання та смутку як уособлення кривди та поневірянь: «Я помру на Замковій Горі, Ви візьміть мене за руку і відведіть туди…Я помру на Замковій Горі».Здається, всі плачі світу зійшлися в цьому місці й ридають в унісон, створюючи тужливу мелодію болю. 

Говорячи про своєрідність авторського стилю, важко оминути оригінальність віршобудови: графічна поезія, яка має на меті синтезувати літературний текст і елементи зорових видів мистецтва (живопис, графіка, декоративно-прикладне мистецтво) в єдине ціле, оригінальні паліндроми («Між берегами самотності САМ АСА МАС»); динаміка строфи і, своєю чергою, дýмки, нанизування називних речень, які створюють ефект недомовлености, своєрідної опущености чогось важливого, яке в силу певних обставин не може бути проговореним («Ніч…у ночі два лиця. Січ…без братнього плеча. Смерть…і ти вже без коня. Герць…і так живу щодня!..»).

Чуттєвістю пломеніє інтимна лірика автора. Любов – як константа непорочности та ніжности, щось таке, яке якщо навіть і вплететься у вдалий римований вихор слів, – все одно не відтворить з точністю відчуттів: «Тебе вбирають всю мої долоні, я – берег, ти – нестримна течія…і вже не знаю у жаркім полоні, де твій кінець, де починаюсь я…».Крізь такий ореол спраглости почуттів простежується сум, який виливається у тужливі строфи про нездійсненне і незреалізоване: «Губ зцілованих прощання, скорбота втрачених хвилин…Що ж? прощай моє кохання, прийшов вже час потоптаних жоржин». 

Багато вдалося сказати І. Трачу своєю поезією, багато вдалося й приховати. Про що мовчать слова і чи здатні вони говорити? На це питання є відповідь, але в кожного вона індивідуальна, особиста. У когось слова мають звичку говорити пошепки, у когось – голосно та важко, що неможливо сховатися, навіть, якщо затискаєш руками вуха, навіть, якщо вдаєш, що не чуєш…А у когось просто мовчать, німіють…Так ось, на сторінках поезії І. Трача слова говорять, та мовчать ангели, певно слухають…