Re:цензії

20.07.2020|08:38|Ігор Ольшевський

Есхатологія Ігоря Павлюка, або “Буг пам’ятає все”

Павлюк І. Буг: роман. Львів: Світ, 2020. - 328 с.

Щоразу, коли до рук (чи до очей, якщо йдеться про електронну копію) потрапляють вірші або проза Ігоря Павлюка, перша думка, що виникає після прочитання: “А чим здивує автор наступного разу?”. Бо здатність дивувати читача ‒ це вже, мабуть, своєрідне амплуа цього письменника, чи, можливо, навіть його карма. Візьмімо хоча б той факт, що книги свої Ігор ніби “пече” (чи “смажить”?), наче ті млинці (от ніяк не домовлюся з автором про позичку – бодай на кілька ночей, ‒ його чарівної пательні: а раптом і в мене щось вийде так само, чи, принаймні, не гірше?). І при тому майже жоден із цих “млинців” не схожий на свого “брата” по щастю чи навпаки. Здавалося б, щойно вийшла з друку поетична збірка, а тут на підході вже віршований роман. Тільки-но ознайомився з романом, а на письмовому столі (чи на робочому в “компі”) ‒ вже прозовий твір. Починаєш осмислювати його, і раптом, зайшовши під час короткої читацької паузи в Інтернет (зокрема, на Павлюкову фейсбучну сторінку), довідуєшся, що творчий запал його, попри пандемію коронавірусу, аж ніяк не пригасає, а доробок упевнено мандрує світом у кваліфікованих перекладах).

Більше того, окрім нових творів, Ігор уміє дати життя й тим, що написані десятиліття тому, а то й більше. Читаєш їх і знову ж таки дивуєшся письменницькій інтуїції та мистецтву футурологічного передбачення – бо ж написано, ніби про сьогодення. Так було з “Вирощуванням алмазів” ‒ книгою, яка прийшла до читача аж через дев’ятнадцять років після її написання, ‒ так відбувається нині й з виданим цьогоріч романом І. Павлюка “Буг”, наприкінці якого також стоїть далеко не сучасна дата – 2007 рік.

Я не випадково згадав “Вирощування алмазів” у контексті “Бугу”, оскільки в обох романах простежується виразний бібліоцентризм: якщо перший із творів перегукується з креаціоністськими главами Книги Буття ‒ першої з книг Старого Заповіту (тільки при цьому у  “Вирощуванні алмазів” йдеться не про шість днів творення і сьомий як час відпочинку: на думку автора, творення людини відбувається безнастанно ‒ як у часи, описані в Біблії, так і нині), то в “Бузі” яскраво простежується есхатологічна лінія, характерна для завершальної книги Нового Заповіту ‒ Апокаліпсису або Об’явлення Івана Богослова з його образами-символами та численними знаменнями. Схожий і авторський підхід до розкриття сюжету – у “Вирощуванні алмазів” дія розгортається у двох часопросторових царинах – таємничій Лабораторії, яку очолює деміург Лоа (від гебрайського “Елоаг” ‒ Всевишній), і яка займається “вирощуванням алмазів” ‒ власне згаданим уже безупинним творенням людини ‒ і, так би мовити, в земному житті. У романі “Буг” таких площин-царин уже три: історія молодіжного націоналістичного підпілля, створеного на початку 50-х років ХХ століття на Волинському Поліссі (до речі, реального – змінені лише імена, прізвища та топоніміка; допитливий читач може ознайомитися з матеріалом Олени Лівіцької “Карма будівлі луківського КГБ” на сайті “Волинських новин”, події українського сьогодення та сучасне осмислення пушкінської казки про Золоту Рибку ‒ цього разу мовиться про “правнучку” виконавиці людських бажань, описаної геніальним афрослов’янином (до речі, небайдужим до езотерики – виразні південні гени схиляли до магічного мислення).

Спочатку (поки не йдеться про Рибку, а читач лише вводиться в курс обставин, за яких круківські ‒ так у романі,‒ старшокласники створили політичну організацію) на сакральному складникові у “Бузі” (на відміну від “Вирощування алмазів”) особливо ніби й не акцентується, але це лише перше враження ‒ й далебі, не найправильніше, бо ж саме в містико-фантастичній лінії роману виразно проступає вісь “Земля ‒ Небо” для людей, і “Море ‒ Небо” для Золотої Рибки, причому Небо останньої ототожнюється із сузір’ям Риб (а зображення відповідного зодіакального знака, ‒ і власне риба як символ (гр. Іχθύς), ‒ асоціюється у християнській містиці зі Спасителем ‒ Ісусом Христом). Золота Рибка мріє злетіти до омріяного сузір’я, але, несучи карму своєї “прабабусі”, мусить жити тут, у земній воді з мікровідеокамерою, яку вживила їй молодша наукова співробітниця “бідного, бо Національного” Інституту океанології Світлана Лозко для виконання власної забаганки: виявляється, дівчина виграла квиток… на міжгалактичну подорож, але за право ним скористатися, ще й узяти з собою коханого (колишнього військового льотчика Бориса Брика, ‒ до речі, одруженого й батька двох дітей, ‒ який волею обставин покинув армію і з того часу працював на різних роботах, не будучи в змозі зупинитися на чомусь конкретному), вона має заплатити мільйон доларів, причому їх повинна або заробити, або знову ж таки виграти, або… знайти. Тож і шукає Рибка-“правнучка” для вченої затонулі золоті скарби, передаючи на її мобільний телефон електромагнітні імпульси “про візуальний чи реальний контакт із металом на дні глибокої і солоної води, адже цей метал міг бути дорогоцінним...” (С. 25). І не відає океанологиня, що, прагнучи вирватися за межі земного тяжіння й отримати жадану свободу, вона жорстко обмежує свободу тієї ж Золотої Рибки й цим порушує основне правило співжиття у Всесвіті: “ІСНУЙ ТАК, ЯК СОБІ ХОЧЕШ, АЛЕ НЕ ЗАВАЖАЙ ІСНУВАТИ ІНШИМ” (С. 37).

Дійових осіб у романі чимало, але й не надто багато ‒ рівно стільки, щоб запам’ятатися читачеві з першого ж знайомства. Це передовсім юні волиняни Віктор Кардаш, Гліб Гарун, Терентій Малиновський, Каленик Оксенюк (баян і любов до музики тут майже “видає” реального прототипа), Юхим Шляхтович, Лазар та Федір Миколайчуки, Килина Селезнюк, Давид Адамчук, Мелетій Іщук, Ірина Недригайло, Ольга Журавська, які вчасно збагнули ціну підступних обіцянок нової влади й вирішили боротися з нею, створивши Молодіжну організацію націоналістів (МОН), причому це не просто вчорашні підлітки, в яких у силу віку емоції беруть гору над здоровим глуздом і хочеться пригод ‒ це інтелектуали, котрі багато читали (зокрема й заборонену на той час літературу – скажімо, “Історію України-Руси” Михайла Грушевського), розмірковували над прочитаним, самі писали щирі патріотичні вірші, любили співати, вміли дружити, кохати, а ворогів ‒ ненавидіти. Взагалі молодіжні опозиційні організації в повоєнний час вряди-годи створювалися не лише на Заході України, але й, наприклад, на Східній Слобожанщині, що її на той час радянська влада вважала територією РРФСР, і з ними органи так само брутально й жорстоко розправлялися. Відомий російський поет і в’язень ГУЛАГу Анатолій Жигулін (до речі, нащадок дворянського роду Раєвських) зберіг для історії спогади про юнацьке підпілля, яке існувало у Воронежі. Але за всього драматизму і навіть трагізму доль його учасників мусимо констатувати: угруповання це не було ні українсько-, ні російсько-націоналістичним, ані навіть антикомуністичним. Основним винуватцем усіх негараздів підпільники вважали лише Сталіна, протиставляючи йому натомість… ілюзії щодо “справедливого Ілліча” (навіть звалися “Комуністичною партією молоді”!), чого жодною мірою не можна сказати про монівців ‒ вони “копали” набагато глибше (“Одна з наших вимог перед новою владою – свобода України. Ми хочемо зберегти пам’ять про справжню Україну, а нова влада хоче стерти цю пам’ять /…/. Нова влада запрограмовує людей як роботів. Мало в кого залишилася здатність логічно думати. Що самостійніша людина, то більше її погляди можуть відрізнятися від поглядів інших людей, а нова влада за це карає найстрогіше” – С. 43), і, зрозуміло, аж ніяк не Ульянов був у них за ідеал, а принаймні Грушевський і повстанські загони, що, попри завершення Другої світової, продовжували вести свою війну ‒ уже не на два фронти, а суто проти більшовиків (старший брат Віктора власне й був офіцером УПА та переховувався в навколишніх лісах). Ті, які залишилися живими після табірно-засланських поневірянь, не зрадили своїх принципів, і коли в Україну прийшла війна (зважмо, це писалося ще 2007 року – за керівництва Віктора Ющенка, на якого було стільки надій), дехто з них (хто був ще більш-менш при здоров’ї) пішов у партизани:

“Старі монівці спочатку почувалися баластом, непотрібними у таборі, але поступово і для них знайшлися різні заняття. Вони перестали багато теоретизувати, повчати молодих, а знайшли свою справу: бабуся Килина Селезнюк була доброю кухаркою, санітаркою, Гліб Гарун – чудовим завгоспом, бо поставляв продукти з найближчих сіл і гнав добрячу самогонку, Лазар Миколайчук, Юхим Шляхтович чудово знали тутешні ліси, були добрими інструкторами-будівельниками та гідами за грибами, чорницями, рибою. Каленик Оксенюк вечорами душевно грав на баяні, наспівуючи власні пісні, варив для всіх корисні чаї з лікарських трав.

До них ставилися із повагою” (С. 295‒296).

Своєрідним містком із тих буремних часів до сьогодення є в романі волонтерська діяльність тітки згаданого вже коханого Світлани Лозко, неприкаяного Бориса Брика, ‒ колишньої вчительки англійської мови Софії Ананіївни Зябрицької, ‒ котра всіляко намагається зберегти пам’ять про круківське молодіжне підпілля, вцілілими учасниками,  всіляко підтримує їхніх уцілілих учасників, організовує зустрічі з ними: “Софія Ананіївна свято

вірила, що всі ті її організації, у цьому випадку «Зустріч із монівцями»  – Діло Святе, угодне осінньому Небу, а отже, і Всеблагому, вірі у якого віддавалася двоюрідна сестра Зябрицької – Софія Теофілівна Волошкевич, як сама Ананіївна організаторській діяльності” (С. 20). Зрештою, в годину випробування ця організаторська “жилка” стає у пригоді й партизанам:

“У такий час Наюк привів до табору тітку Бориса Брика Софію Ананіївну Зябрицьку, яка з притаманною лише їй нерозтраченою енергією кинулася організовувати все, що було неорганізоване, закручувати у банки все, що ще можна було закрити, долучивши до заготівлі і своїх двоюрідних сестер – Мідію та Рогніду Теофілівних, бо їхню рідну сестру Софію Теофілівну реальне життя майже не цікавило: вона весь свій час віддавала Московській православній церкві, ревно молячись, дотримуючись постів, при першій-ліпшій нагоді паломництвуючи по «святих місцях» і тягаючи із собою туди ж онуків.

Ще Софія Ананіївна за сумісництвом була в таборі перекладачем із англійської та німецької, коли ловили диверсантів або ж пілотів збитих у небі України літаків” (С. 312).

Колоритними типажами постають перед читачем і чоловіки двоюрідних сестер Софії Ананіївни ‒ інженер-винахідник Іван Матвійович, котрий придумав плуг-плоскоріз із вітрилом, завгосп дитячого садка дядько Степан ‒ любитель поезії Сергія Єсеніна і неперевершений спеціаліст по “калганівці”, ‒ і зрештою, майстер виробничого навчання Дем’ян Касіянович, який зі старих і нових запчастин складає трактора. Та чи не найбільше уваги приділено племінникові Зябрицької Борисові Брику, його болісним пошукам себе у довкіллі (і насамперед у собі), непростим перипетіям особистого життя, метанням між дружиною та коханою жінкою, звивистій і, по суті, трагічній долі.

 Кожен із героїв роману ‒ по-своєму дивак, але не поспішаймо проводити якісь паралелі з “остранёнными” персонажами Андрія Платонова чи шукшинськими “чудиками” (хоч спокуса піддатися таким аналогіям доволі велика): згадані дійові особи суто Павлюкові, і якщо шукати якихось асоціацій, то хіба що зі зразками “проезії” самого Зиновійовича, явленими у романі “Мезозой”, повістях “Масовка”, “Ченці майбутніх богів”, “Тут було колись море”, “Свято відпускання птиць на волю” (стосунки лелек та орлів озиваються і в “Бузі” згадкою про давню битву цих птахів зі своєрідною алюзією на українські визвольні змагання 40-х‒50-х років), “Кометія” та ін.

Вище вже говорилося про три часопросторові царини рецензованого роману, але не можу позбутися думки, що їх усе-таки чотири. Четвертий – лінія знайомого читачеві з “Мезозою” поета Андрія Наюка (який ходить на полювання… з холостими патронами, але у війну не жаліє бойових для справжніх ворогів України) і своєрідна його “збірка” у книзі (навіть назву “Розірваний горизонт” збережено).  Взагалі наявність “твору в творі” не є для літературного процесу (зокрема українського) якимсь “відкриттям Америки”: варто згадати хоча б вставні новели “Чорне вогнище” та “Бхілайське вогнище” у “Соборі” Олеся Гончара чи трилогію Павла Загребельного “З погляду вічності”, точніше, її другу частину ‒ “Переходимо до любові”, ‒ де вміщено… цілу п’єсу. І тут варто “танцювати” не від того, наскільки новим є письменницький прийом, а від того, наскільки він є доречним у тому чи іншому випадку. А перевірити це можна дуже простим способом ‒ уявімо обидва романи (“Мезозой” та “Буг”) без віршів Андрія, і яскравість враження одразу поблякне, виклад авторських думок стане сухим і малоцікавим, потрібними стануть довгі й нудні (нехай і “правильні”) моралізаторські сентенції, які ще більш втомлюватимуть читача. Натомість одним поетичним рядком, образом, ба навіть словом можна висловити найвагоміше, й навіть те, заради чого писалась книга:

 

Неспокійна печаль з України Європу робить.

У День народження Бога ми згадуємо себе.

По-осінньому світяться сині космічні тропи,

І ржавіють стовпи, якими Небо Тарас підпер 1 .

 

Або:

 

Йшов на Ви мій предок недаремно,

Спом’янувши і моє ім’я,

Бо завжди із ним, а не окремо,

Йду на Я.

 

“Йду на Я”, ‒ цей вираз, ужитий у вірші за аналогією до славнозвісного Святославового “йду на ви”, ‒ аж ніяк не спроба похизуватися оригінальністю. Навпаки, це ще одне нагадування про те, що перемоги над зовнішнім ворогом неможливі або принаймні абсолютно нічого не важать без подолання ворога внутрішнього, який ‒ у нас самих. Можна пригадати французько-італійську кінотрилогію про невловимого злочинця Фантомаса, котрий може прийняти подобу кожного з персонажів фільму, а це означає, що Фантомас сидить у кожному з нас ‒ це наше надміру роздуте “еґо”, наші пристрасті, гріхи, ілюзії, життєві шаблони, ‒ й доти, доки це триватиме, він і далі буде невловимим і невразливим, які б “срібні кулі” не вигадували борці з ним. Андрій Наюк (і, зрозуміло, Ігор Павлюк) тут співзвучний із Григорієм Сковородою (“Світ ловив мене, та не спіймав”), із Великим Кобзарем (зокрема з його висловленою в “Заповіті” думкою ‒ шкода, що не всі бачать її, навіть із числа патріотів! ‒ про подолання “ворога в собі” як найголовнішу умову того, аби стати відкритим для Бога), і з Павлом Тичиною (“Тільки й єсть у нас ворог ‒ // Наше серце”), і з Карлосом Кастанедою (притча про оленя з нешаблонною поведінкою, який щодоби міняє місця водопою та нічлігу й саме тому є невловимим для хижаків та мисливців), і, зрештою з самим собою:

 

Той, хто до себе доріс,

Перед Всевишнім чистий.

 

“Дорісши до себе”, людина сягає вищого ступеня посвяти. “Моя релігія ‒ поезія”, ‒ говорить Андрій, і в цих словах, як і у згаданому “іду на Я”, немає ні крихти єресі: адже релігія ‒ “religare”, ‒ це зв’язок із Вищим, отже поезія слугує для героя своєрідним каналом зв’язку із Господом, і саме через цей канал він отримує віщі одкровення. У цьому місія поета збігається з місією священника, проповідника, пророка, а якщо мислити в метарелігійному ключі, беручи до уваги і позахристиянські теологічні доктрини  ‒  то й авгура, жерця, волхва, характерника (недарма Світлана Лозко та її коханий Борис Брик намагаються вгадати свою долю, читаючи  “Розірваний горизонт”, по суті, так, як це в античні часи робили рапсодоманти з творами Гомера та Гесіода)…

Сягнути такого стану, на жаль, у романі вдається, далебі, не кожному. Скажімо, та ж Світлана, захопившись ідеєю космічного польоту, з часом зрадила її, спокусившись на земні блага, на “лакомство нещасне”, більше того, взяла участь у експериментах, кінцевою метою яких було досягнення тотального контролю над людиною, її мисленням. Усвідомивши, якої непоправної біди це може завдати людству, вона зраджує вже своїх хазяїв, повернувшись до України й видавши стратегічні секрети вітчизняній спецслужбі, та це не рятує світ від Армагеддону, а навпаки ‒ прискорює його. (як співав свого часу в одній зі своїх відомих ‒ і як виявилося згодом, пророчих, ‒ пісень славетний бельгійський шансоньє Сальваторе Адамо, “небесам увірвався терпець”):

“Коли ж вороги та українці почали у воєнних цілях застосовувати супернову психофізичну зброю, паралізовуючи командування цілих армій так, що у генералів, як у попів і вчителів, робилися мертвими очі, в останньому вечірньому небі України з’явилося два Сонця і два Місяці одночасно. Уся техніка раптово «вирубилася».

Комп’ютери збилися з толку.

Лише поліські природні вроджені відьми і характерники не втратили своєї сили, а ніби додали у ній за рахунок втрати конкурента – відьмацтва й характерництва технократичного” (С. 325‒326).

Зрештою, наприкінці книги автор називає лише двох, хто, на його думку, “доросли до себе” і удостоїлися права бути взятими (як у біблійні часи ‒ Енох та Ілля) “живими на небо” ‒ це Андрій Наюк та Софія Ананіївна Зябрицька (а не її двоюрідна сестра ‒ релігійна фанатичка і фундаменталістка Софія Теофілівна Волошкевич ‒ отже, діяльність останньої була в очах Всевишнього не більш аніж показухою). Саме до такого вирішення долі Андрія та Софії Ананіївни, до такого тлумачення їх зникнення схиляюся насамперед через те, що ніде не виявлено їхніх тіл, на відміну від іншого персонажа (якого саме – шанувальники прози І. Павлюка довідаються, дочитавши роман до кінця, але й там ‒ не без загадки: що ж то було ‒ нещасний випадок, убивство чи суїцид?).

Розмірковуючи над долею суспільства, автор роману “Буг” не боїться нестандартно оцінювати явища минулого та сьогодення. Так, історію людства письменник характеризує як історію воєнних конфліктів. Як приклад ‒ абзац із “гоголівськими асоціаціями”: “Направду: історія людства  – це історія воєн, бо життя – це боротьба, а справжній прояв боротьби – це війна. Це – Вій... на. Підсвідома тяга до тліну, до безодні, до потойбіччя” (С. 9). Війна (“Три основні силові центри землян міряли свої сили: хто буде паном на планеті упродовж найближчого часу” ‒ С. 224) для Ігоря Павлюка сповнена водночас і парадоксів: так, згаданий уже Борис Брик після багатьох років метань і поневірянь, знаходить своє місце і повертається до своєї сродної праці (військового льотчика) саме в час всенародного лиха, а “прикритий” ним убивця Мар’ян, зрештою, героїчно віддає життя за Україну, змиваючи кров’ю свою вину…Автор ‒ письменник-філософ, але в жодному разі не ментор ‒ він нікому не нав’язує своєї доктрини, не перетворює її в догму, а, висловивши думку про життєві події, ніби запрошує читача спільно з ним поміркувати над її суттю і або погодитись (але не бездумно, а доповнивши власними розсудами ‒ адже людина доти людина, доки має власну думку), або ж арґументовано заперечити. Такі запросини до спільних роздумів відчуваються, либонь, на кожному кроці ‒ й тоді, коли письменник “перевтілюється” у згадану вже Золоту Рибку і її вустами (чи то пак думками) малює вкрай невтішну картину звиродніння людства (“На глибині, де їй, Золотій Рибці, суджено було прожити, не відчувалося зміни пір року, тут, у давній, мов зорі, глибині, загалом мало що змінювалося б, якби десь там – між Небом і Землею – не жило голе й настирливе створіння, яке само себе назвало людиною розумною, яке за шаленим розвитком комунікаційних мереж між собою нагадувало вже грибок-паразит або ж ракові клітини  – так швидко воно плодилося, охоплюючи всю земну кулю, знищуючи всю іншу органічну й неорганічну матерію навколо, під собою /нафту й газ/ і над собою /озоновий

прошарок/” ‒ С. 36), і тоді, коли стаєш мимовільним “підглядачем” у записи Бориса Брика (“У цій набридлій за п’ятнадцять років розпаду країни політичній грі, до якої щораз більше людей ставилися вже іронічно-байдуже, втомлено, лише замучена грибком-паразитом  – ГОМО САПІЄНСОМ – природа ще радувала й окрилювала самотнє людське, людяне серце, також безповоротно стиснуте глобалізацією та мобілізацією, заховатися від яких можна було хіба що у смерть, у ту ж первісну невинну природу, на оази якої можна було натрапити на планеті так само рідко, як і на ченців-відлюдників. Грибок-людина вперто і безповоротно зжирала все і всіх на своєму шляху, булькотно-димно перетравлюючи в собі подібних до себе, історично називаючи цю внутрішньо-видову боротьбу національно-визвольними, релігійними, громадянськими війнами  – аж до воєн родинних і воєн із самими собою, із хворобами та космосом, простором і часом: ЧАЕсом та ЧАСом. І де ж місце творця у такій – біологічно-енергетичній системі координат?.. Хіба що інтуїтивно вловлюємо, що за якимось універсальним принципом подібності крайнощів ГРИБОК-ПАРАЗИТ імовірніше може бути ТВОРЦЕМ, аніж якась проміжна між ними органічно-світлова Система: органічна чи неорганічна – немає значення, головне – енергетично містка”. ‒ С. 63), і, зрештою, тоді, коли, “вхопившись” за слова юної підпільниці Ірини Недригайло про те, що ідеї ‒ то святе… святе, але природа і кохання ‒ святіше”, вкотре сідає на свого “коника”, б’ючи на сполох щодо стану і довкілля, і внутрішньої, духовно-душевної екології:

“…Полісся – це і жовтий льон, і сосново-дубові та дубово-ліщинові ліси... сосняки, березняки, граби, гриби, липи, різнотрав’я, верес... між яки-ми ходять, бігають і літають тетеруки, жовни, скопи, зайці, кроншнепи, горностаї, чаплі, вовки, лосі, бобри, дикі свині, куниці, білки, чорні та білі лелеки, кроти, дятли, кібчики, орли...

Усі, все воно жило у високій симфонії болю і радості вже мільйони років, аж поки її не почав руйнувати паразит планети і Всесвіту – людина.

Все було останньою (органічною) стадією Світла (людина також)... і все має рано чи пізно світлом стати знову. У цьому процесі Людина (Людство) – очевидний каталізатор, прискорювач реакції... Чого варті хоча б останні винаходи гомо сапієнс  – мобільні телефони, комп’ютери, які вже хочуть читати людські думки, автомобілі на сонячних батареях, інтернет... Ми впевнено стаємо розумним Світлом, яке знає свою ДНК – код, яке знає, що воно Світло... що має певну швидкість руху, що саме є Богом... І лише думка (як електромагнітний імпульс), здається, перемагає його у швидкості...” (С. 50).

Але, ‒ може заперечити читач, ‒ є ж 27‒28 вірші найпершої глави Книги Буття, де мовиться:“І Бог на Свій образ людину створив, на образ Божий її Він створив, як чоловіка та жінку створив їх. І поблагословив їх Бог, і сказав Бог до них: Плодіться й розмножуйтеся, і наповнюйте землю, оволодійте нею, і пануйте над морськими рибами, і над птаством небесним, і над кожним плазуючим живим на землі!”

То чи вправі ми називати паразитом істоту, створену Господом за Його ж образом і подобою?

На жаль, так, ‒ позаяк “за образом і подобою” означає, що Всевишній створив людину теж творцем, але аж ніяк не руйнівником. Був, отже, момент, коли людина зрадила свого Творця, вдавшись до протилежних дій, і відправною точкою згаданої зради став переступ заповіді “Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі!” (Вих., 20:12) . Заповідь цю, оскільки вона входить до Декалогу, ми зазвичай сприймаємо як біблійну, але пам’ятаючи, що для Бога “нема різниці поміж юдеєм та гелленом, бо той же Господь є Господом усіх, багатий для всіх, хто кличе Його” (Рим., 10:12) , маємо усвідомити, що в основі своїй вона є загальнорелігійною, і звернена не лише до юдеїв і християн, а й до представників інших теологічних доктрин (зокрема й політеїстичних, оскільки зовнішнє багатобожжя може виявитися сукупністю граней і проявів  Творчої Сили єдиного Бога). На земному, буквальному рівні згадана заповідь сприймається, як цілком зрозумілий заклик любити й шанувати власних батьків. На містичному ж рівні це означає “Шануйте Бога й Природу (в громадянському плані ‒ Вітчизну) ‒ в цьому запорука довговічності людства”.Масово порушуючи, а то й атеїстично ігноруючи на всіх рівнях Господній наказ, людство ступило на слизьку стежку, що вела від дбайливого ставлення до Природи, у свою протилежність ‒ насильство й паразитування. Від мічурінських експериментів із вторгнення у Божий план шлях проліг до варварського грабунку земних ресурсів, корисних копалин, вирубування лісів, забруднення й отруєння довкілля, винищення рідкісних тварин і рослин, а в духовному плані ‒ манкуртського “пофіґізму” й “какойразніци” щодо народних традицій, мови, культури. Тих же, хто прагнув протистояти цьому ‒ як-от монівці, котрі кинули виклик політичному ідолопоклонству і стали на захист предковічних цінностей, розуміючи свободу саме як свободу від гріха, а не навпаки ‒ безбожна влада шостої частини світу (а за пагорбом ‒ влади т. зв. “цивілізованого світу”, прикриті “косметичною” релігійністю без істинного religare) намагалися в різний спосіб “нейтралізувати”. Це не могло минутись даремно…Символічними є завершальні акорди роману, коли вже звершилася Третя світова, і людство перейшло у фазу “постнеоліту”. Людям дається останній шанс побудувати новий світ, по суті, з нуля ‒ адже відомо, що “неолітична революція” була відправною точкою для постання перших післяпотопних цивілізацій, зародки яких вгадувалися уже в продумано спланованих містоподібних поселеннях на зразок Чайоню-Тепесі, Чатал-Гююка, Гаджілара, Невали-Чорі, Єрихону та ін. (до речі, не варто “з коліс” відкидати й версії щодо причетності до планування й спорудження цих протоміст уцілілих представників альфа-цивілізації, знищеної свого часу всесвітньою катастрофою чи війною планетарного масштабу: можливо, вони були вчителями мешканців згаданих поселень ‒ принаймні барельєфи на колонах найдавнішого у світі храму Гебеклі-Тепе, вік якого нараховує 11-12 тисячоліть, наштовхують на думку про існування у ті часи певної “художньої школи”). Водночас людству дається можливість вибору, яким шляхом іти ‒ знову технократичним, який призвів до катастрофи (і не однієї), чи в єднанні з Богом і Природою (“Шануй свого Батька та Матір свою”).Образне розмаїття творів Ігоря Павлюка (як поетичних, так і прозових), його вміння знаходити цікаві тропи ‒ взагалі, мабуть, тема для окремого есею. “На одинадцять холодних спалахів” розбиває дзеркало Софія Зябрицька, після чого на стелі “сміються” сонячні “зайчики, вовчики, лисички” (С. 13), церква у Крукові – “синенька, мов очі поліського білявого хлопчика” (С. 21), обличчя в іншої Софії ‒ Волошкевич, ‒ “від постійних постів і боротьби з болем” стає подібним на “біле зів’яле серце” (С. 22), Світлана Лозко спочатку хапається за можливість космічного польоту, “як пташина за вирій, як дитина за сон, як солдат за смерть”(С. 27). Домашнє вино у автора легке, як “бабине літо” (С. 46), книжка Андрія Наюка “Розірваний горизонт” розходиться, серед українськомовної публіки, “мов кола по сльозі чи по крові” (С. 119).. Я вже не кажу про саму Андрієву збірку ‒ там узагалі бездонне джерело образів (“Босі діти синю глину місять, Щоби небо виліпить мені” ‒ С. 29; “оддзвонені далі в рогах оленячих мліють” ‒ С. 30; “Недаремно слово вже дешеве, Як вода питтєва у потоп” ‒ С. 95; “В’язка ключів журавлиних В небі глибокім висить” ‒ С. 142; “По столиці Русі через дощ бреду До планети, на мене хворої” ‒ С. 152; “Прожитий день  – народження галактики” ‒ С. 314, ‒  і т. д.).Вірним собі залишається Ігор Павлюк, і творячи неологізми, причому одні з них є поєднанням двох понять, як-от “екстазм” (“екстаз” + “оргазм”), інші ‒ переосмисленням відомих слів, наданням їм нового значення: “Колосальна (бо ж коло сала ) Україна ментально, мовно так і не об’єднана за роки після розпаду радянської імперії, на очах роздвоювалася: західні українці бігли до Європи і США, східні – до Росії” (С. 289‒290).Варто, однак, застерегти автора від анахронізмів, які, хоч нечасто, але таки зустрічаються в романі. Наприклад, процес над Молодіжною організацією націоналістів імені Євгена Коновальця відбувся 1951 року, тому на 115-й сторінці з вуст Майї Криницької , яка відіграла фатальну роль у долі монівців, не міг прозвучати твір “Не повертайтесь на круги своя”, написаний уже в 90-ті (музика Олександра Морозова, вірші Миколи Луківа), так само як і енкаведист Євген Артишок на сторінці 220-й міг наспівувати “Тёмную ночь” Микити Богословського чи його ж “Шаланди”, але аж ніяк не пісню Едуарда Колмановського на слова Костянтина Ваншенкіна “Я люблю тебя, жизнь”, створену 1956 року. Але це може бути помітно хіба що фахівцеві з історії музики, й правду, напевно, кажуть, що не помиляється лише той, хто нічого не робить. Ігор Павлюк працює наполегливо, плідно й цілком здатний, скажімо, при перевиданні усунути ці неточності. Загалом же про есхатологічний роман “Буг” можна вже твердити як про успіх. Заключні рядки книги (“Буг пам’ятає Бога. Буг пам’ятає Все. Усе руха-ється по Його колах, які родяться від падіння чи то сльози, чи то зорі”) явно засвідчують цілісність світогляду автора, котрий написав свого часу: 

Цей край, де Богом названо ріку,

Я віршами

Нащадкові

Озвучу , ‒

і його послідовну позицію як мислителя-екзистенціаліста та письменника-гуманіста.

 

1 У романі “Буг”, ‒ як і в “Мезозої”, ‒ вірші Андрія Наюка записуються в рядок, як римована проза (у “Бузі” лише два твори записано “у стовпчик”). Важко сказати, з якою метою це зроблено ‒ задля економії місця чи маємо справу з відомим уже прийомом, який практикували свого часу Семен Кірсанов (“Високий райок”, “Переказ про царя Макса-Омеляна”), почасти Ромен Роллан (“Кола Брюньйон”) та деякі інші автори…



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери