Re: цензії

08.04.2024|Ігор Чорний
Злодії VS Революціонери: хто кращий?
Леді й джентльмени, або «Лондонські хроніки» Місіс К
03.04.2024|Марта Мадій, літературознавиця
Фантасмагорія імперського пластиліну
28.03.2024|Ігор Чорний
Прощання не буде?
20.03.2024|Наталія Троша, кандидат філологічних наук
Світиться сонячним спектром душа…
У роздумах і відчуттях
20.03.2024|Валентина Галич, доктор філологічних наук, професор
Життєве кредо автора, яке заохочує до читання
20.03.2024|Віктор Вербич
Ніна Горик: «Ми всі тепер на полі битви»
18.03.2024|Ігор Зіньчук
Кумедні несподіванки на щодень
17.03.2024|Ольга Шаф, м.Дніпро
Коло Стефаника

Re:цензії

Сила небайдужих

Наталка Позняк-Хоменко. Волонтери: сила небайдужих / Український інститут національної пам’яті. — Тернопіль: Видаництво «Джура», 2020. — 360 с.

Не знаю, чи правильно це – писати рецензію на власну книгу? Як то кажуть – хай своє вагоме слово скажуть читачі. З іншого боку – для мене самої робота над книгою стала своєрідним відкриттям. Бо всі ми знаємо, що наша армія (і не тільки армія) досі багато в чому залежить від волонтерів. Усі пам’ятаємо, як селами скидалися на броніки для хлопців, які пішли «на війну» з першими хвилями мобілізації. Усі чули про те, як волонтери забезпечують армію безпілотниками, автомобілями, тепловізорами, підтримують поранених і родини загиблих.

Але все це – наче елементи мозаїки, які самі по собі не настільки промовисті. А зібрані докупи, навіть в масштабах книжки трошки більше як на 300 сторінок, вони дають цілісну картину того, що у нас відбувалося у 2014-2015 роках. І ця картина справді вражає. Бо ти раптом розумієш, що саме волонтерський рух, ця всенародна підтримка, стала одним із вирішальних факторів спротиву російській агресії. Що саме волонтери в багатьох моментах замінили собою державні механізми, виявилися оперативнішими, креативнішими, відповідальнішими. І саме завдяки волонтерам наша армія стала такою, як вона є.

І йдеться тут не лише про харчі чи бронежилети, які масово возилися на передову у 2014-2015 роках. Ідеться передусім про моральний дух армії. Волонтери, які стали зв’язковим механізмом між передовою та тилом і реальним свідченням, що «своїх не кидають», підтримували у бійців розуміння, за що вони воюють, а у населення – що вони під надійним захистом. І це, мабуть, їхня найголовніша місія.

До книги увійшло 28 історій, розказаних від першої особи, які репрезентують різні аспекти волонтерської діяльності, пов’язані з російсько-українською війною: підтримка армії, допомога пораненим, підтримка населення, яке стало заручником цієї війни. Як відомих широкому загалу, як Анжеліка Рудницька чи Сергій Притула, так і тих, чиї імена відомі переважно у волонтерських колах. Географія – від Харкова до Львова, від Одеси до Вінниці, Полтави, Тернополя і навіть Сан-Франциско.

І тут не стільки розповіді про те, що було зроблено. Тут багато роздумів над тим, що таке війна, спогадів про вражаючі епізоди – як на Майдані, так і на передовій, про те, що раз і назавжди зробило нас іншими. І про те, як неможливе стає можливим – просто тому, що треба.

 «Якщо чесно, якби ми від початку знали, за що беремося і скільки доведеться всього зробити, то ми, мабуть, відмовилися. Бо це було просто нереально. Але ми тоді про це не думали, бо знали, що – треба. За короткий час «затарили» військовою технікою всі Володимирські СТО, а частину завезли в сусідній Нововолинськ. Але все одно рук не вистачало.

Для танків у першу чергу потрібні були акумулятори, і коли вони прийшли зі складів з Одеси, з’ясувалося, що потрібно їх наповнити електролітом. А це – або готовий розчин кислоти, або його готувати, та для цього потрібно дистильовану воду. А бригаді за тиждень уже є наказ виходити. І нам потрібно 3 тонни дистильованої води. Ми скупили все, що було, на заправках, в аптеках. А потім обдзвонили станції переливання крові та відділення «Укртелекому», де були свої дистилятори. І тиждень усі «знайдені» на Волині дистилятори безкоштовно працювали на нас, щоб ми могли заповнити акумулятори електролітом. Ми тільки бочками звозили дистильовану воду», - так Володимир-Волинськийвідновлював боєздатність 51-ї ОМБр.

«У тому ж червні 2014-го дзвонять мені лікарі з Ізюма (тоді всіх поранених везли спочатку в Ізюм) і кажуть, що їм терміново потрібні апарати зовнішньої фіксації. Дають кількість, я дзвоню на фірму, мені кажуть – 50 тисяч гривень. А в мене на картці на той момент – лише 3 тисячі. А тут ще з іншої лікарні дзвонять: терміново потрібні шовні матеріали – і 2 800 гривень ідуть туди. І звернутися нема до кого, бо всіх своїх знайомих я витрусила вже до цього. Після кількох безуспішних дзвінків я піднімаю очі до неба і в мене виривається: «Господи! Ну не для себе ж прошу!». Сказала – і забула. А наступного дня дівчинка, яка сиділа у нас на касі, дзвонить мені і каже: «Воронкова, я не знаю, які там у тебе зв’язки з Богом, але щойно прийшов хлопчина, який з родиною втік із Донецька, і приніс 20 тисяч гривень на допомогу по-раненим». Я так подумки нагору: «Дякую, Боже. А можна ще?». Не повірите, проходить три години – приходить дідусь, приносить конверт, на якому написано: «На церкву». В конверті – ще 25 тисяч. В один день! Дзвоню постачальникам: «У нас є 45 тисяч: як хоч-те крутіться, давайте знижки, але нам треба апарати зовнішньої фіксації в потрібній кількості». І наступного дня ці апарати вже їхали в Ізюм до наших поранених» - історія із життя засновниці Волонтерської Сотні «Доброволя» Наталі Воронкової.

«У нас були унікальні історії. Отой Юра, який в’язав шапки, – він постійно приносив нам шкарпетки, які в’язала його мама. А одного разу він приніс пару шкарпеток і сказав, що це – остання. І дістає з кишені дві ампули з морфієм. Виявилося, що в його мами був рак, і вона до останнього допомагала, чим могла, а коли помирала, то попросила віддати ліки, які лишалися, на фронт. Він ніколи ні на що не жалівся, не казав, що мама його хвора. Вони просто обоє робили те, що вважали за потрібне», - це із розповіді очільниці Тернопільського штабу Самооборони в 2014-2016 роках Лілії Мусіхіної.

І таких унікальних історій у книзі – безліч. Про те, як історичні реконструктори серед кімнат, де стіни були завішані середньовічними сукнями та капелюхами, на підлозі кроїли і шили чохли для бронежилетів. Про те, як в Іонинському монастирі організатори ПДМШ імені Пирогова отримали 100 тисяч від невідомого на переобладнання першої машини під мобільний шпиталь. Про те, як Леся Литвинова через два дні після народження доньки поїхала допомагати переселенцям із Донбасу облаштовуватися в нових реаліях.

А ще – про те, як доводилося під обстрілами, ризикуючи життям, вивозити людей із Водяного і Дебальцева. Як везли у волонтерському бусику додому тіло земляка, якого ще недавно проводжали всім миром. Як Діана Макарова з колегами збирали журналістів і всіх, хто міг, щоб змусити командування дати наказ про вихід бійців із 32-го блокпоста. Як волонтери з Донецька шукали можливості проводити розвідку і коригувати вогонь у той час, «коли наша артилерія тільки вчилася стріляти».

Ця книга – про кожного з нас. Бо, як свідчать результати опитування, проведеного Фондом Демократичні ініціативи ім. Ілька Кучеріва та Київським міжнародним інститутом соціології, у 2015-му 47% українців тим чи іншим чином були долученими до волонтерства. І для кожного з нас. Бо, коли огортає зневіра і в серце заповзають сумніви, варто розгорнути цю книгу і прочитати про долі інших людей, які в певний момент взяли на себе відповідальність за своє життя і за долю країни.

І тоді зрозумієш, що все в наших руках. Було б бажання.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери