Re: цензії

18.03.2024|Ігор Зіньчук
Кумедні несподіванки на щодень
17.03.2024|Ольга Шаф, м.Дніпро
Коло Стефаника
15.03.2024|Ірина Фотуйма
Дух єства і слова Богдана Дячишина
14.03.2024|Ярослав Калакура, доктор історичних наук
Радянська окупація і змосковлення Буковини: мовою документів і очима дослідника
09.03.2024|Тетяна Дігай, Тернопіль
Інтелектуальна подорож шляхами минулого і сучасності
09.03.2024|Ігор Зіньчук
Свідомий вибір бути українцем
07.03.2024|Богдан Дячишин, Львів
Студії слова єднання
07.03.2024|Василь Добрянський
Гроші пахнуть пригодами
06.03.2024|Валентина Семеняк, письменниця
Майбутнє за вогнярами і мальвенятами
03.03.2024|Ігор Зіньчук
Моя правда

Re:цензії

06.04.2021|09:32|Василь Кузан

Щупальця поміж душами

Починав я читати книжку Степана Процюка «Пальці поміж піском» з якимось чи то острахом, чи то настороженістю, чи то…

Навіть не знаю як назвати оте відчуття стояння на порозі, входження, занурення у страшну епоху 50-х років. Адже анонсовано було автором, і неоднократно, що роман саме про цей період української історії – останні роки життя Сталіна і перші роки Хрущовської відлиги. Був страх, бо страх – основна характеристика життя людей у тоталітарних державах. Занурюватися у ту атмосферу геть не хотілося, бо у часи пандемії страху у житті і так більш ніж достатньо. Чи не кожного тижня помирають друзі та знайомі, не кажучи про геть чужих тобі людей, але твоїх земляків, однодумців, жителів цієї крихкої планети. А ще, зізнаюся чесно, про ті часи стільки сказано-переказано… Чи зможе Степан сказати щось нове, цікаве, таке, про що ще не говорилося до нього? Таки зумів!

            Але насправді – роман «Пальці поміж піском» – це не оповідь про п’ятдесяті. Це розповідь про чисту і світлу любов на тлі жорстокого і брехливого режиму, режиму, який не допускає нічого світлого і чистого. Кривавий режим воліє всіх бачити закривавленими, заплямованими, мізерними… Все високе, прекрасне, життєдайне, а якщо воно ще й має національну забарвленість – приречене тут на смерть.

            Головні герої Федір Логвин та Оксана Демиденко закохані. Вони мали би бути щасливими за всіма законами жанру. Принаймні, читачеві би так хотілося. Він, відомий композитор, міг би кинути свою нелюбу дружину і поєднати долю із Музою, яка надихає його на кращі твори. Вона, Заслужена артистка, могла би виконувати головні ролі у театрі та кіно, бути щасливою жінкою і матір’ю…  Але у плани закоханих втручаються, впускають щупальці вищі партійні сили, всемогутні боги комунізму, які все бачать, усе знають, усім керують. У результаті їхнього втручання Федір іде на компроміс зі своїми сумлінням та талантом і вибирає кар’єру чиновника у спілці композиторів – посаду голови спілки. Стараннями його тестя – компартійного функціонера – Оксана потрапляє у психоневрологічний диспансер… Ні, історія цим не закінчується, та я не збираюся переказувати захоплюючий сюжет, щедро пересипаний іншими драматичними історіями.

У романі є і українські націоналісти, які пробують боротися у підпіллі та гинуть, і працівники спецслужб, колишні українські націоналісти, які жорстокістю намагаються довести свою відданість москальському окупаційному режиму. Тут є драма, чуттєві еротичні сцени, роздуми про життя в імперії та про причини наших поразок, психологічні характеристики героїв – ні, не героїв, а дійових осіб… Тут є соціальна психологія і філософські сентенції, блискучі, майже афористичні характеристики епохи…

А ще у книзі багато зрадників. Ні, не багато! Тут усі зраджують усіх, але у першу чергу зраджують собі. Я назвав би цей роман – твором про природу зради, про суть зради, про продажність і слабкість кожного окремого чоловіка-гвинтика у системі людиноненависництва та тотального державного злочину, возведеного до рангу доброчесності та подвигу, вірності та відданості. Я би сказав саме так, та у тексті є зовсім інше визначення. Автор каже, що у ті часи зрадників не було, а були зламані люди. Після прочитання останньої сторінки важко з ним не погодитися. Бо він не просто стверджує це – він показує природу процесу ламання і руйнування особистостей у совіцькій державі зсередини. Цього до нього з висоти ХХІ століття у художній прозі та ще й так ґрунтовно не говорив ніхто.

Степан Процюк романом «Пальці поміж піском» мене порадував і приємно здивував. Він зумів сказати про епоху тотального нищення України та всього українського більше і глибше, ніж про це можуть сказати голі факти історичної хроніки чи журналістські розслідування.

Рекомендую.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери