Нині часто можна почути нарікання на зменшення уваги до перечитування творів художньої літератури. І як не прикро, нікуди не втечемо від сумноти. Звісно, негативне явище має різні пояснення. Але є один момент, який соромливо оминаємо, хоча він, напевно, належить до найосновніших чинників небажання громади. Маю на увазі якість текстів, які письмаки пропонують читальницькій аудиторії. І чи не в першу чергу це стосується написаного для наймолодших. Як часто графоманчики різного калібру чваняться, що вдало виступили в якійсь школі. Начитаються юні їхніх опусів і починають думати, що вся література така примітивна та не цікава й після цього дитячий максималізм уже  неможливо переконати у протилежному.

От і виходить, що поза увагою нерідко опиняються вартісні книги. Саме до таких (як мені гадається)  належить «Дванадцять казок» Віктора Васильчука – письменника з Коростеня на Житомирщині: поясню це тим, що він не сюсюкає з читачами шкільного віку, не вдається до стогидлого моралізування, а промовляє як рівний до рівних зрозумілою мовою. А ще мене дуже вабить те, що автор, працюючи у жанрі прози використовує різні види вираження думки (за останні роки познайомився з багатьма виданнями цього автора. Не заперечуватиму, що у кожному були елементи казковості. Але водномить їх знакувала різновидність: оповідання, повість, есеїстика...).

А тепер перед зором з’явилися казки, кожна з яких має свої особливості. Скажімо, нове видання започатковує твір «Бджілка і Сонечко». Про що він розповідає? Про працелюбну, але неслухняну бджілоньку, яку так обмалювало пекуче сонечко, що вона з темно-рудуватої стала смугастою... Якщо ці літеросплетення розповідають про життя комах, яке завше є цікавим для дітей. І лише крилаті особини діють у твориві, то у книзі також побутують й історії з участю людей. Згадаємо, приміром, про твір «Максимко, паркер і ляпка». Маленький хлопчик Максимко став першачком. Був він розумним, дтемпним, але трішечки лінькуватим. І  одного разу він отримав «двійку» за невивчений урок. Зрозуміло, що не хотів показувати батькам щоденник, щоб не сварили. «Допомогли» паркер (авторучка) і ляпка (чорнило з неї). Вона так точно впала на злополучну оцінку в щоденнику, що рідні подумали:и школярик отримав «дванадцятку». Через деякий час знання дитини спроавді так оцінюють. Але капосна ляпка втручається і заслужена оцінка перетворюється на «двійку».

Після цього Максимко усвідомлює, що досі чинив неправильно і перестає дружити з паркером та ляпкою. Фантазійність тут існує, бо у реальному житті жодна авторучка ще не промовляла людським голосом. Та не думаю, що видумка  діє відштовхуюче і говоритьь про якусь штучність. Навпаки. На рівні дитячого сприймання навколишності дорослий письменник без загравання з юними адресантами, написаного наголошує на часові необхідності спілкування живих істот й неодухотворених предметів.

Впадає в око і те, що автор у своїх казках не оминає тему боротьби Добра і Зла. Ілюстрацією тут може бути казка «Янголи світла». Сюжет твору є доволі простим. В Козацькому краї несподівано поселився дракон Калімат, який окрадав людей і навіть хліб святий зробив золотим та недоступним. Це обурило козаків і козачок й вони постали проти нелюда. Він у помсті наслав на них темних птахів беркутів, яких козаки подолали у битві. Після цього Калімат поспішно втікає з краю у сусіднє королівство, забравши з собою, що міг.

Політичні аналогії в даному випадкові напрошуються самі собою. І дають підстави стверджувати, що й мовою казки можна розповісти про сьогоднішні непростості, якщо творчо підійти до втілення замислу у життя.

Варто, мабуть, згадати ще про один момент. В більшості попередніх творів, які вже оприлюднював письменник йшлося про різні нюансики взаємин людини і «братів наших менших». Цього ж разу такої однотемності не має, що створоює ще один позтитивний сприймальницький інтерес до гри буквиць.

Впевнений у тому, що книгу буде цікаво читати і дорослим читачам. Й не бачу тут ніякої дивності, хоч книга адресована читацькій аудиторії шкільного віку. Вже хоча б тому, що автор уміло знаходить тон розмови, котрий є дуже важливим у нинішній час. А ще їм слід би затямити, що казка може бути добрим мовним учителем.

Себто «Дванадцять казок» вказують, що роль вихователя бере на себе не тільки тематичність, а й виражальність (коли думається про неї, то згадується про багато питань, та зупинюся на тих, які сам вважаю дуже важливими).

Й тут перш за усе поведу мову про літературні тропи. Ефекту поєднання реального та ірреального додають метафори, яких чимало віднаходжу на сторінках книги. «Сонце так і вирувало над липовим гаєм, розчісуючи свої промінці розквітлими деревами». «...дерева поскидали останні листочки з себе». «Побачив те Лісовик і наслав на них усіх густий туман, а дівчину перетворив у сизу хмаринку».

Безперечно, що у більшості цих та подібних метафор є елементи казковості, що, зрештою є характерним для жанрового різновиду. Та ефект не був би таким вражаючим, якби цей образний вияв не сусідував з порівняннями та епітетами. Серед останніх зокрема, назвав такі вдатності, як «зелено-листяні коси», «стріли вогняні», «стрімка колісниця»... (трикрап’ям намагаюся натякнути, що перелік позначений неповнотою і бажаючі можуть його при бажанні продовжити).

А заодно звернути більшу увагу на порівняння, які вражають різновидовістю. «Наприкінці літа на ньому з’явилися рясні кетяги червоних, як кров, ягід». «Бо ті злі сили – духи боліт та яруг». «А невдовзі з нього вигулькнув симпатичний павучок-синочок».

Використовує казкар й пейзажність. «Коли сонечко піднялося високо-високо, воно змережило міцну й ажурну павутинку, і в куточку відклала невеличке білясте яєчко». «Трохи згодом воно (дерево – прим. І. Ф.) вкрилося ніжними квіточками з дивовижним ароматом».

Інколи в казках можна угледіти вихлюпи діалектичності, від яких повіває органічністю. І в такі моменти чомусь дуже хочеться, аби таких мовних знахідок у текстах було більше. Та водномить осмикую себе, кажучи, що це тільки моє індивідуальне побажання, яке враховує однієї особливості.  Юний читач  відразу помічає штучність слововиявів, що «грає» проти письменника і його мовних уроків. А ще, напевно, треба мовити про таке. Рецензент невипадково  «танцює» надокучливий гопак навколо мовних особливостей. Бо тільки вони говорять про непорушність стилю письменника.

А завершити ці нотатки хотів би ще одним розмірковуванням. Вже було мовлено про різнорідність вираження думки в рамках одлного жанру. На що нам очікувати? Сумніваюся, що й автор може сам з великою точністю сказати про це, адже прооцес творчих шукань казки слова в казці життя.