Чи вірите ви в те, що душу можуть врятувати птахи? Чи що одразу дві жінки, не знаючи про те, можуть годувати молоком дитину від одного чоловіка? А потім під старість діти різних родин зберуться в одному місці, щоб познайомити й примирити жінок. Бо не буває чужих дітей, як не буває й чужих історій.

А ще іноді можна несвідомо переплутати номер телефону й не встигнути наробити дурниць. І хай навіть комусь зіпсувати ранок, але врятувати сім’ю чи навіть життя. Інколи вужик стає найкращим другом. А інколи людині доводиться боронити не лише природу, а й саму себе. Чи порятунком для неї стають тварини й рослини.

Багато мудрості вдалося вмістити Валентині Семеняк у теплих історіях «На скрижалях часу». До збірки ввійшла сорок одна історія, зібрана авторкою упродовж десяти років. Чи буде в кожній з них хепі-енд? Ні, він буде не скрізь. Бо в житті не завжди так, як у романтичних фільмах. Та всі оповідання Валентини Семеняк — життєві. Тут усюди панують духовні основи, сила віри і слова й закони справделивості.

Особливо чутливим людям читати рекомендовано, але варто підготувати серветки, тому що від деяких історій будуть сльози. Сльози радості, очищення, прощення, зцілення.

«За вікном білопінна яблунева хурделиця. Якби не червоножарі тюльпани на клумбі біля офісу, то можна було б подумати, що надворі зима. Але цьогоріч зими в Україні не буде. Натомість усіх чекає шість місяців Весни», — 

так починаються «Скрижалі часу». А закінчуються історією воїна, який загинув на війні й став янголом, щоб навіть з неба переконувати всіх у тому, що Україна — частинка раю:

« — Є така країна Ук-ра-ї-на, — промовив нащось по складах і сумно усміхнувся.

— Звучить, як рай, раїна.

— Еге ж... Колись був рай-раїна, а тепер — руїна».

Тексти Валентини Семеняк завжди вирізняються глибиною, теплом, духовністю. Це й не дивно, адже в кожному тексті є частинка самої авторки та її мудрості, духовна сила, підтримка роду й сокровенні істини законів світ(л)обудови. Є історії, які читаєш і несвідомо відчуваєш, як тілом курсують мурахи. Є історії, в яких навіть слова не так важливі, як тиша в рядках і між ними, адже є розуміння, що молитися з незнайомими людьми одночасно можна навіть різними мовами. Бо душа у всіх одна, бо біль, який проживає кожен із нас, схожий, бо молитва в кожному куточку планети має однакову силу.

Не хочу, щоб склалося враження, що ця збірка оповідань — суцільний мед, свіжий, густий і солодкий. Майже у всіх історіях спрацьовує закон карми, декотрі з них завершуються втратами чи навіть смертю. Але важливо за будь-яких обставин пробачати тих, хто нас образив, і розуміти наслідки своїх вчинків. Та фінал у всіх історіях один: справжній!

Спочатку мав намір описати коротко кожну історію, але тоді читач навряд чи б дочитав мій розлогий відгук до кінця, тому свідомо цього робити не буду. Лише додам: якщо ваша душа засумувала за світлом чи відчуває духовну спрагу, її зможуть збагатити, щедро втамувати й наповнити, історії зі збірки «На скрижалях часу».

Тут і про те, як важливо приймати своїх батьків, як цінно довіряти травам, а інколи — й несподіваним зустрічам. Тут про те, як без слів тебе може зрозуміти монах у потязі й ніби між іншим озвучити те, що ти найбільше прагнеш почути тут і тепер. Тут говорять дерева, люди й птахи. Тут навіть тиша має свій голос: чистий, приємний, благословенний. Тут про те, як через перстень передається сила роду; як затяті атеїсти святкують Різдво й хочуть, щоб Бога в душі відчувало якомога більше людей.

Можна замінити слово «Бог» словом «любов». І за словом «любов» поставити слово «люди». Але якщо, не доведи Боже, так станеться, що ми втратимо «л» у слові «люди», від нас залишаться «юди». А хочеться, щоб ми були «люди». Людьми любові й світла, тими, хто на скрижалях часу пише історії добра, чесно розповідає про те, як живе світ сьогодні, як змінюються зима, літо, весна й осінь.

Сьогодні світові вдається створювати косметику, яка омолоджує обличчя й тіло. Валентині Семеняк вдається створювати історії, які омолоджують душу, несвідомо викликають усмішку й очищають очі, щоб вони бачили ясніше, щоб ми краще чули голос інтуїції, бо часто через неї з нами говорить янгол або й сам Бог.

Валентина Семеняк привезла в Україну короткі історії з усього світу. Це зерна-спогади про людей та місця, до яких торкалося її серце. Де б вона не мандрувала, відчувається, що її душа завжди живе Україною: її полями, небом, садом, зміною пір року, першим снігом, ластівками, наприклад, яких вона разом з маленьким хлопчиком в одному з оповідань чекає в Прощену неділю. І, ночуючи в різних будівлях, у різних куточках планети, її душа говорить українською, молиться до Бога, знаючи, що єднають нас скрижалі часу, довкола яких обертаються історії, щодня нові.

«На скрижалях часу» — яскрава палітра різних емоцій. Ви відчуєте її чисту, непідробну дитячу радість і сум, благоговіння й розчарування. Наприкінці зігрієтесь світлом, упродовж книги дивуватиметеся, уболіватимете, відчуватимете щастя й проживете безліч емоцій, якими щедро ділиться авторка. Відчуєте, як усі релігії світу сходяться в одному: людина — частина природи, частина любові та яскравий прояв її.

Є книги, які поза часом, які, незалежно від того, скільки мине століть, не втратять своєї актуальності. Такою є збірка оповідань «На скрижалях часу» Валентини Семеняк.

«— Раніше зі мною такого не було, а сьогодні мені ніби якась пелена з очей спала. Невже таке може бути?

— Може, просто ти сьогодні сама собі зазирнула в душу. Рано чи пізно це стається з кожною людиною», — 

цитую авторку й тепло усміхаюся, дописуючи ці рядки. Їй вдалося зігріти мою душу, подарувати мені радість — розуміння шляхів земних і небесних, на яких щодня залишається запис у «Книзі небес» про мої (й кожного з нас) діяння на скрижалях історії. Бо так було завжди. Бо так і далі буде.