Re:цензії

02.10.2021|09:11|Ірина Фотуйма

Кого слухатися Адамові?

Оксана Слоньовська. Чупакабра, або Слухайся Єви, Адаме. Роман, К.: «Український пріоритет». 2021. - 271 с.

Дослідники Святих вчень та Писань стверджують, що всі нещастя та нашестя у світі пов’язані з одним доволі апетитним та спокусливим яблуком. Безумовно, нам добре відома ця історія з Біблії, проте, вникнувши в нюанси, одночасно прозріваємо, що справа зовсім не в яблукові, а у тих руках, що воно опинилося. Отож, все почалося з жінки... У романі відомої української письменниці Ольги Слоньовської «Чупакабра, або Слухайся Єви, Адаме!» все також починається з жінки. Власне, від суті жіночого й жіночного в цієї особи залишилося хіба що ім’я, ну і, звичайно, ключові фізіологічні нюанси, які відрізняють жіночу стать від чоловічої. Все інше радше тварного, тобто навіть не стільки тваринного, як майже диявольського  походження.

Головна героїня – Ніна-Кицька ‒ далеко не типовий персонаж сучасної романізованої літератури. Письменниця різко та рвійно обриває зв’язки своєї героїні з традиційними та, здавалося б, звичними елементами рутинного сімейного життя, канонічного побуту і надривно-щемкого кохання, через яке ледь не всі жінки-героїні нинішньої художньої прози чи то лізуть у петлю, чи то стражденно нидіють у тенетах власного болю, спрагло визираючи на примарному горизонті подій бодай мізерний шанс на зміну власного життя. Кицька не очікує шансів, не творить ілюзій  і взагалі не плекає мрій про любов. Але в що саме взагалі вірить головна героїня Ольги Слоньовської? З її вуст звучить відверта фраза: «Я матеріалістка, й твердо знаю, що нема ні Бо га, ні чорта» (с. 268). Отож, ні в перше, ні в друге жінка не вірить і воліє покладатися на власний  авантюризм та пристосуванство. Саме останнього у неї хоч відбавляй.

Читаючи текст роману «Чупакабра...», іноді хочеться увімкнути так звану жіночу солідарність, проаналізувати всі дії та вчинки головної героїні з боку психології, зіпхнути, врешті, мало не божевільні чи просто нелюдські речі цієї псевдо-людини на дитячі травми. Але зі всієї поваги до тонкої та проникливої науки психології навіть поважний дядько Фройд не зумів би поставити діагнозу цій неперевершеній інтригантці та неймовірній актрисі, яка не бачить реальности за яскравим та сліпучим світлом софітів власне своєї уявної, бо насправді тільки вигаданої нею слави. Авторка не вникає в історію дитинства та становлення Ніни як особистості, а пропонує своєму читачеві уже готовий «продукт», який знає, як себе подати і продати, а головне ‒ як завжди вийти чистою з води. Та якою б хижою і жадібною не була грайлива та підступна Нісенька  (ще одне ім’я героїні), вона все ж дещо запозичила від людей, а саме ‒ здатність мріяти. Тому ніколи не втрачає  свою величезну рожеву мрію ‒ стати знаною поеткою, отримати членський квиток та удостоїтися (бодай!) Шевченківської премії. Тільки, на жаль, не шляхом творчих злетів свого літературного таланту, а тільки до блиску відшліфованим нею способом ‒ обманом: «Юркова збірка поезій їй не просто припала до серця, а й чомусь невідривно прилипла до рук, адже стати авторкою такої книжки це ж неймовірне везіння: відразу й у Спілку приймуть, і взагалі ввімкнеться зелене світло на висхідному шляху творчого життя, і слава моментально просто на колінах приповзе...» (С. 36).   Отже, псевдо-мистецьке ремесло в уявленні Кицьки далеко не відійшло від античного порно, а точніше від найдревнішої професії, для якої не конче закінчувати інститути чи просиджувати довго і нудно над підручниками. Достатньо позбавитися останніх краплин совісти, повірити у власну бездоганність – і все, як кажуть, справа в капелюсі, або ж, у нашому випадку, у зовсім іншому елементі жіночого гардеробу. Тільки, на думку Ніни, що такого в тому страшного, що граційна Кицька присвоїла собі рукописи добротних поезій невинного Юрка Зайчатка? Або чи є в тому крамола, що донесла на нього у КДБ? Найцікавіше, що у цьому контексті письменниця навіть доблесну й всезнаючу «Контору Глибокого Буріння» не подає у вже типовому для нашої літератури грубуватому та жорстокому світлі, оскільки на контрасті образу головної героїні постать іпостась контори  державного нагляду стає просто мікроскопічно незначною.

Життя для Ніни-Нісеньки – добре розіграна гра в шахи, де вона заздалегідь знає всі ходи, ніколи не програє і завжди залишається «в шоколаді». Тварне нутро Кицьки не здатне ані на співчуття, ані на любов, ані на каяття. Звівши зі світу невинного хлопця, вона й на секунду не відчула банального спантеличення, а навпаки «аж верескнула по-собачому й з радощів підскочила настільки високо, що головою зачепила люстру, з якої із дзенькотом посипалися висульки з богемського скла, дві з яких розлетілися по килимі дрібними скалками-іскрами» (С. 62). Проте маніакально-хвороблива уява ненаситної Кицьки вже не здатна задовільнятися однією жертвою, тому не зупиняється на шляху людожерства й на мить.

Після кожної прочитаної сторінки читачам здається, що письменниця вже більше не зможе й на міліметр нижче опустити свою героїню, але виявляється: до справжнього дна ще далеко і, щоб «еволюціонувати» в процесі деградації, у Ніни ще знайдуться і шанси, й умови, і навіть непересічні здібності. Нісенька постійно дуже активно прагне зайняти найкраще місце у першому ряду ганебного дійства: безцеремонно покидає помирати від пневмонії недавнього коханця, обчистивши перед тим його кишені, присвоює чужі тексти і завдяки цій авантюрі вступає до Літературного інституту в Москві, безперервно нахабно бреше, маніпулює, обманює, кривдить... Цікавим виявляється зображений авторкою динамічний та діахронічний процеси занепаду особистості. О. Слоньовська використала традиційний художній прийом у хронологічно-зворотному порядку, відтворивши не процес становлення та самоствердження особистості, яка шляхом помилок і хибних рішень приходить до прозріння, а процес народження зла, яке розростається у майже стихійне лихо. Хочеться навіть сміливо стверджувати, що авторка створила монстра, але при цьому візуально красивого монстра: «Кицька любила дорогі й вишукані речі у своєму гардеробі, тому вже в перший місяць співжиття з нею Мурчик в комісійному магазині, де в часи СРСР тільки й можна було розжитися на сякий-такий дефіцит, по блату купив на дощову погоду для своєї Нісеньки й шкіряне довге пальто з теплою підкладкою, і білісінький тоненький плащ-пороховичок на теплу й суху осінь, а також три пари імпортного шикарного взуття...» (С.15). Гіпертрофована хижацька сутність, яка маскувалася під личиною вишуканої та самодостатньої молодої жінки, з часом набула жахливих розмірів. А чим більша та масштабніша істота, яка є носієм зла, тим, відповідно, більше потребує поживи, у такому випадку – змарнованих людських доль і жертв. Закономірно, що Ніну постійно не на жарт дратували представники й представниці найближчого оточення, які намагалися жити за законами моралі та совісти, тих одвічних ідеалів людської цивілізації, яких у Кицьки, на жаль, ніколи не було. Дивно, проте авторка не показала бодай найменшого слабкого місця у своєї героїні. На перший погляд видається, що це не жінка, а суцільний бронежилет. Вона з легкістю сприймає образи й кпини, не реагує на зауваження, і, звісно ж, не сприймає критики. Доходить до того, що її цілком пристойні жіночі принади стають утіхою для чоловіків лише на дуже короткий час: «Врешті, для Гаміда Кицька не виявилася такою бажаною, як “з медом мак” для возного Котляревського Наталка, бо навіть від самої Нісеньки цей чудовий коханець не приховував, що Ніна для нього все одно, що транзитна станція, на якій його швидкісний поїзд зупинився лиш на вимогу семафора» (С. 25‒26). А притлумлене материнське єство Кицьки просто не мало шансу на існування під вуаллю різноманітних випадкових статевих зв’язків, численних абортів, а найбільше – просто дикого та шаленого егоцентризму: «... Мама Дора про все дізналася з перших уст, власне, від лікаря, який і позбавляв її Нісеньку від напасті, й мало сама не вмерла і від такої несподіваної новини, й безжалісної гострої розмови з гінекологом-хірургом, який без жодних підкилимних таємниць мадридського двору безцеремонно розтолкував Кицьчиній мамі ледь не на пальцях, що це в її дочки вже енне штучне переривання вагітності за останні три роки, тому він особисто не ручається не лише за здоров’я, а й навіть за Нісеньчине безцінне життя, коли вона знову з’явиться на чергове переривання вагітності» (С. 9). Безцеремонна Кицька давно уже уявила себе повноправною вершителькою людських доль. Вона одноосібно вирішувала, хто не має право народжуватися, а хто взагалі повинен якнайшвидше померти; хто може писати для неї і замість неї, а хто удостоїться такої небаченої чести, як безвідмовно погодитися на роль добровільної рабині «великої письменниці», а хто до кінця своїх днів стане нещасним посміховиськом в її очах. Заробивши славу на чужих віршах, видряпавшись вгору кар’єрною драбиною, при цьому не пошкодивши навіть манікюру, Кицька й надалі плела підступні інтриги, прикриваючись колишнім перебуванням власної матері в німецькому концтаборі. Проте, якщо жорстоке поводження Нісеньки з чоловіками, об яких вона витирала ноги, можна було б зіпхнути й на якусь хронічну чоловічу довірливість та необачність, навіть неперебірливість у статевих стосунках, то стосунки з рідною матір’ю насправді стають своєрідними скалками, які авторка жорстоко та блискавично заганяє під нігті своїх читачів.

 Саме епізоди патологічно-жорсткого поводження з матір’ю, які О. Слоньовська описала віртуозно, вкотре підтверджують, що жінка-монстр не має права на прощення, як і не має шансів на каяття, навіть на розуміння власної нікчемности та ницости. Нещасна старенька Дора прекрасно усвідомлювала злодіяння власної доньки, але, незважаючи це, годувала її щомісячними пенсійними подачками, прикривала власними плечима її чергові вибрики та навіть розжилася на доволі дорогу, як на радянські часи, машину «Ниву» для любої донечки, не говорячи вже про трикімнатну квартиру, у якій Нісенька влаштовувала власні любовні оргії, витіснивши маму в село. А що отримала багатотерпенна Дора натомість? Принизливе доживання своїх днів у геріатричному пансіонаті та смерть на руках чужих людей: «І ти, мамусю мою дорогенька, також проти мене? Й ти, ти, гівно собаче, нахабно пробуєш докоряти? А від тебе ж трупом смердить, стара брудна калоше!.. І Нісенька взялася бити матір по лиці, штурхати кулаками в груди й живіт, а коли Дора Прокопівна впала, ще й копати стареньку ногами» (С. 200).  Тож, окрім свідомих та обдуманих смертей, до яких Нісенька завжди дотично причетна, кончину власної матері Кицьки також можна додати до цього списку. А загалом список смертних гріхів безжальної і підступної Кицьки досить величенький: Юрко Зайчатко, нещасний Мурчик, Димитрій Крем’яшенко, Яків Неліпа, а також моральні та психологічні смерті тих людей, які добродушно взялися допомогти чи підтримати підступну Нісеньку.

Неможливо також оминути один-єдиний образ, який поданий у романі в доволі позитивному світлі. Єдиному чоловікові  вдалося врятуватися від їдкої та блискавичної отрути хитрої Нісеньки. Його звали Адамом, і він був у захваті від Ніниної розкутости, свавільности та легкости. Вона була Отруйною Квіткою, яка глибоко пустила коріння в серце молодого та необізнаного хлопця, а він щиро любив квіти і зовсім не орієнтувався у їхніх сортах. Вона вийшла заміж, щоб забезпечити собі алібі порядної та одруженої жінки, яка навіть якщо й оступиться, то статус «заміжня» неодмінно підправить вульгарно перекособочений німб над її головою, а він просто любив красуню – без її статусу, без найменших гарантій стабільності, без жодних корисливих планів. Але якоюсь частинкою душі цей чоловік усе ж таки міцніше приріс до родинної опіки й любові своєї старенької і хворої мами Єви, ніж до спідниці дружини: «Адаме, слухайся мами! Слухайся Єви, Адаме» (С.100) ‒ іронічно та глузливо кепкувала Кицька, явно роблячи акценти на тому, в якій шаленій залежности перебуває дорослий син у гравітаційному полі своєї неньки. Проте саме міцний і непохитний родинний ковпак урятував Адамові життя і навіть подарував шанс на нове. Любляча  матінка щиро застерігала недосвідченого на той час хлопця, що його майбутня дружинонька не та, яка йому потрібна: «Адамова мамця мало не збожеволіла, почувши від єдиного синочка новину. Синцю! Вона стара! Єва аж конвульсивно хапала повітря. Вона мало не моя ровесниця! Всього на кілька років молодша!» (С. 84 ). Наполегливі вмовляння рідної матусі з часом таки подіяли: після кількох невдалих спроб Адам утік від Отруйної Квітки, подарувавши, правда їй перед тим кілька років спільного подружнього життя, упродовж яких ніяк не міг визначитися, кого, власне, йому слухатися: неньки чи дружини? Та гени все ж взяли верх, і Адам став ледь не єдиним воїном, який не програв війни з кривавою Кицькою, а благополучно вийшов із двобою майже неушкодженим і – найголовніше! – таки живим.

Розв’язка  роману О. Слоньовської нагадує старі добрі казки, у яких добро завжди перемагає зло. Перед власною смертю неприкаяна авантюристка Ніна все ж «встигла» допитися до білої гарячки, а в останню ніч по дорозі з цвинтаря додому ще й довести себе до цілковитого божевілля, побачивши за плечима усіх небіжчиків, до смерті яких була причетна. А можливо, це не було божевіллям? Може, це так болісно прокидається від довгої, майже летаргічної  «зимової сплячки» навіть ледве притомна совість-інквізиторка, яка безпощадно шкребе пазурами зачерствілі клітини заплилих байдужістю мізків і все ж таки добирається до серця? Хмм... не відомо.

Проте мораль цієї історії однозначна: все почалося з жінки... І нею, власне, й закінчилося... І хижа кровожерна Чупакабра в людській подобі, врешті, сповна отримала те, що давно заслужила.

 

 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери