Re:цензії

07.10.2021|09:14|Богдан Дячишин, Львів

Світло розуму любові

Богдан Чепурко. Софія. – Тернопіль: ФОП Осадца Ю. В., 2021. – 72 с.

 

Софія – поема для матері: «Наливається пам’ять піснями споминів». Щаслива людина, яка володіє вродженим мистецтвом любові: «Яка любов – ніхто про це не знає, / Бо й ти з любові зіткана уся…». Ще Жорж Санд стверджувала: «Любов, це почуття, яке Бог дав для всіх, відоме лиш незначній кількості людей».

Шляхетною піде у світ людина, яка сповна пізнала материнську любов. Берт Геллінгер, психотерапевт зі світовим ім’ям, вважає, що в основі життєвого успіху наших дітей лежать стосунки з батьками, особливо з матір’ю. Щастя – це коли хтось думає про нас, молиться за нас і поєднаний з нашим серцем невидимою духовною ниткою життя.

У пам’яті оживають моменти дитинства, які своїм мистецьким словом обійняв поет любові – він бо веде бесіду з читачем почуттєвим, думним поетичним словом. Мудрість автора бачимо  не тільки в щирому поетичному слові вдячності, а й у тому, що в книжці – чорно-біла світлина батьків, яка підсилює зорове сприйняття: до болю близькими, рідними, сповненими якоїсь особливої галицько-європейської шляхетності вона промовляє до нас світлими образами, а власне – з нашої пам’яті, щоб нагадати, розповісти нашим дітям, онукам про ті далекі й незрозумілі для них часи.

Читаю-перечитую Чепурка й відпочиваю сердечною тишиною радості, немовби умиваюся кришталево чистою росою правди і краси дитинства:

Тополя хмарку колихала,

далекий голос гомонів,

як матері вечерять ждали

своїх синів, своїх синів,

Так гарно голос цей лунає:

додому час, додому час…

Куди пливти – не забуваю,

поки цей голос не погас.

Це наша матінка говорить:

«Світи їм, сонечку, світи!»

Євген Баран у своїй книжці «З “Книги живих”» (Щоденникові медитації, афоризми. – Івано-Франківськ: Місто НВ, 2021. – 160 с.) стверджує: «Про досвід читання… Тепер мене не цікавлять історії людей. Мене веде історія душі… І нам все менше потрібно книжок-історій… Проблема, як завжди, у внутрішній готовності ходи». Саме про історію душі, про внутрішню готовність ходи розмірковує Богдан Чепурко у своїй новій книжці. Він вдячний своїй мамі, яка й передала йому всі його таланти. Тож торкнемося деяких його думок. Автор книжки хотів би, щоб вищі сили вдихнули «у життя… безсмертя», розказали казку про те, «Що станеться завтра / Або не станеться ніколи» (в автора система віршування іде впереміж із верлібровою стихією вільного вірша). Він стверджує, що в нього своя філософія: «Треба все забути, щоб вона реалізувалась». Але ж це не так! Пам’ять – основа нашого розуму, і її потрібно оберігати, як зіницю ока. Наша пам’ять і знання здатні побільшувати наш Дух: «Ворушачи найпотаємнішими почуттями / У вогнищі святого Духа».

Мама передала синові любов до навколишнього світу природи, її величі й загадкової непізнаності, бо «Ти й не вмирала ніколи – / Лиш пішла в засвіти. / Карі горобчики не забудуть, / Як Ти годувала їх зернятками світла»

Прислухаюсь до голосів саду ефіру

Перемовин цвіркунів і листочків

Цікаво про що гомонять бджоли метелики

Зорі заховані в кожній квітці

Чуєте янголи літають

Стають прозорішими

Бринить сльоза на струнах обрію

Весела веселка заламує брови

Неторкана дівчина розгортає руками простір

Не втримати часу пісок поміж пальці

Не загубитись у вічності…

Вічність... Чи ми усвідомлюємо те, що Бог живе не в часі, а у вічності? Янголи літають, але ж ми їх не бачимо. Чи філософи, літератори звертаються у своїх розмислах до двох теорем Курта Геделя? Першу згадує з глибини свого розуміння Вадим Скуратівський у післямові про Паскалеві «Думки»: «Оскільки автор

“Думок”  “усе ж таки” математик, пригадаємо, саме задля того, щоб якось пояснити те – “від чого”, – знану теорему Геделя, яка пропонує розв’язати задачу (“Де все не те і не так”. – У Паскаля [Б. Д.]) – шляхом необхідного виходу за її межі (системи, у якій ми живемо. – Б. Д.)». У теоремі йдеться про те, що ми не спроможні пізнати світ, не вийшовши за межі Всесвіту. Якщо існує кінець Всесвіту, то за ним – початок.

Ось тому автор мисленно зорить у небеса, глибинно роздумуючи:

Ділять Бога – таж Бог неподільний:

Як поділиш, то й Бога нема…

Б’є поклони клонований світ…

Чи Бог до мене заговорить?

Мій Боже, Правду говори!

У Новому Заповіті все відбувається у сфері Духу. Поверхневе читання (можливо, так, як комусь потрібно) перетворило їх розуміння на дії конфесій і релігійних громад, що привело до найбільшого гріха світу, і в Україні – роз’єднання. Олег Кришталь (академік, директор інституту фізіології ім. О. О. Богомольця) укотре нагадує (але хто це читає?): «Без повної піраміди знань, експертизи знань – нема повноцінного життя нації». Бо ж «Війни плодять війни / Мечем духовним треба їх спалити!..

На чисті душі діти зла полюють –

На частки ділять неподільну цілість,

Софійну Церкву – на конфесії ворожі…

Недарма живе на світі людина, своїми руками й розумом обробляє життєву ниву. Мистецтво жити полягає в тому, щоб посіяне зернятко слова дало колосок, а посаджений сад засвідчив про нашу вічність, щоб пам’ять про зроблене не стиралася з пам’яті прийдешніх поколінь: 

Коли я садив сад до свого півстоліття

Помолився на стару яблуню

Поцілував кожну щепу

…………………………….

Попросив бджолу не бриніти

Настала така тиша

Що чути було як б’ється серце землі

Як співають херувими

Як шелестить у повітрі

Мамине благословення

 

Богдан Чепурко не збирає собі земних скарбів. Усе своє свідоме життя працює на ниві слова-життя українськості, розвою сучасної української літератури, дбаючи про те, щоб набуті знання записати для теперішніх і прийдешніх поколінь, бо «Початок премудрости – мудрість здобудь…» (Книга приповістей Соломонових 4:7а): «Я життя своє світлом наповнив / Не на мить чи на тисячу літ. / Я ніколи в часах не минуся…» Автор понад 40 книжок прози, поезії, він за пів століття опублікував у часописах, газетах, альманахах понад тисячу різножанрових текстів. Тож хай його духовні переживання знайдуть дорогу до вдумливого читача любові, щоб світло розуму любові плодоносило плодами, що в них – насіння…

 

Хто ще так чи не так мені скаже:

«Недаремно ти, друже прийшов

У цей світ, що чорніший від сажі

В білім світлі, що зветься Любов?»

Не знайти того щастя нікому

Ні тобі, ні мені, ні йому…

Привітаю тебе незникому

Й в іншім світі любовно спімну.

Чи так воно є? «Головне в житті – життя. А решта – література», – сказав Василь Стефаник. У житті – життя, яке складається моментів, що зберігаються в нашій пам’яті і є сутністю краси життя, його вічністю. Не будьмо песимістами. Хоча людина так далеко відійшла від Божих законів, що мислителям неможливо виснувати всеохоплюючу формулу щастя. Я ж гадаю, що має право на життя й така думка щодо повноти щастя – це коли не стається того, чого не мало би статися. Борімося, творімо власний світ МАЛЕНЬКОГО ПРИНЦА і в щирій молитві звертаймося до Творця нашого небесного, щоб НЕ СТАЛОСЯ ТОГО, ЧОГО НЕ МАЛО БИ СТАТИСЯ! Живемо у вічності, і правда провадить нас до вічності, бо ж «Юне людство падає в обійми батька й матері», щоб любов’ю, працею обійняти свою вічність, а місія України, українця – нести світові дух правди, бо тільки він здатний оживити змертвілу суспільність до життя…



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери