Чи доводилось вам коли-небудь тримати в руках поетичну збірку-календар? Або календар-поетичну збірку? Чи бачили ви, як щодення, загорнене дбайливими руками і щедрою душею у поетичні рефлексії, стає святковим? Отак, коли свято – кожного дня і місяця, кожного сезону. Щось подібне я відчувала у 2019 році, коли мала хвилюючу можливість пізнати тетралогію «Сезони днів», смакуючи текстами чотирьох яскравих книжечок київського письменника Олександра Козинця.

Його ім’я вже відоме для широкого загалу поціновувачів сучасної української літератури. О. Козинець є автором літературних проєктів «Щоденник», «Щоденник. Re: make», «ПРОдайте їсти», збірки віршів «Небесні мелодії» (болгарською мовою), роману «Картка Марії» і вже згаданої поетичної тетралогії «Сезони днів». Дипломант міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова», «Молода КороНація», володар спецвідзнаки «Terra інклюзія». Також Олександр – переможець літературного конкурсу імені Григора Тютюнника, лауреат літературної премії імені Володимира Малика та премії імені Анатолія Криловця, літературного конкурсу «Золота лоза». Такий почесний доробок свідчить як про літературний талант автора, так і про постійну й наполегливу роботу над удосконаленням словесної майстерності. Варто зауважити, що О. Козинець є за фахом практикуючим логопедом, кандидатом педагогічних наук, викладає у Національному педагогічному університеті імені М. Драгоманова. Поетична збірка «Дороги світла» – вже сьома книжка автора.

Отже, тепер про книгу. Філософія кожного дня року. Часом – досить несподівана. Але завжди – оригінальна, лаконічна, мотиваційна. Про задум збірки й етапи її створення поет розповідає у передмові. Все почалося з пропозиції, а переросло в марафон і навіть челендж. Допомагала авторові поетеса Вікторія Шевель, задаючи темпоритміку письма, «підкидаючи» концептуальні ходи, надихаючи і підтримуючи (до слова, у Вікторії Шевель у такому інспіраційному тандемі народився свій поетичний календар під назвою «Розхристані»). Письменники не тільки створювали тексти – поетичні послання, а й пройшлися разом пліч-о-пліч «Вуличками поетичних відкриттів» (післямова – В. Шевель). Адже, як зазначив автор у передмові, «якщо довго ходити стежками, можна вийти на широку дорогу. Якщо множити світло довкола, з часом воно засяє зсередини».

Книга Козинця акумулює в собі багато світла і ділиться ним з усіма читачами й читачками. Якщо восени це світло підслуховує ритми, торкається музикою пальців і переповідає нишком легенди, то взимку – вигадує витівки, розносить дари, вишукує проталини. А вже весною спросоння визбирує химерні відтінки і ловить ледь чутні аромати. Влітку світло смакує кульками пломбіру, проводить вечори у ліричних медитаціях і згадує найдорожчих. І якщо влітку вірші приносять теплі засмаглі «Листоноші», то весна, здається, ними наділяє усіх «Порівну». Взимку тексти вибруньковуються як щось «Підс_ніжне», осінь натомість переконує нас, що ми – «Дорослі», або тільки здаємося такими, хочемо бути такими, колись такими будемо, або й давно такими були.

Поетичний календар Козинця починається з осені. Так, ніби все справжнє і цінне починається з осені, якісь глибші сенси оприявнюються крізь вітер, поріділе проміння, танцююче листя, оголені до болю дерева. Хочеться читати осінь. Кожен її день. Усю її, що «безтурботно заснула на чиємусь плечі» (с.11) і «штучно бавить теплом», поки «холод стоїть за кулісами» (с.12). Автор міркує про граничність людського буття, у якому треба «дістатися вчасно додому» (с.13) і «щоб рости залишається мить» (с.14), адже «не тільки ростиму углиб і вгору а ще й ходитиму по воді» (с.39). Привертає увагу своєрідна парадоксальність віршів Козинця, у яких люди та янголи однаково хворіють-філософствують-співпереживають осінню, тривожно вчуваючи, як «море в мені глибоке море в мені далеке зранку штормить кличе на берег осінь» (с.88).

А потім у порт душі ліричного героя «легким корабликом осінніх дощів» (с.64) причалює любов, що ховає у собі майже непомітну «тінь від літа де засмагле тіло» (с. 21). І поки твоє «місто чекало холоду ритмів осінніх злив» (с. 33), і «ще дихає ліс натхненням із павутини» (с.73), й «осінній туман муркоче котом» (с.68), і «янголи одяг на зиму не встигли змінити ще» (с.103), ти барвисто проживаєш осінь з благанням – «жовтню не поспішай! холодна твоя хода може сполохати вірші я не готовий до прози!» (с.49).

Тут багато любові, хоч насправді їх лише дві. Чоловіча зізнається: «грію в долонях вночі притулившись до стінки руки найгарнішої в світі жінки» (с.82). Жіноча демонструє: «кілька віршів і вже зима а ти ходиш удома в чоловічій сорочці ще кілька хвилин і мама твоя повернеться з внучкою з дитсадочка» (с.99). Чоловіча остерігається: «осінь лишає для пам’яті голу колючу стерню» (с. 25). Жіноча сподівається: «шепотіла тихесенько «Господи проведи шляхами тепла цією розкішною осінню!» (с.29). Чоловіча вижидає: «ми досі чекаємо віщих знаків які нам постійно показує осінь» (с.52). Жіноча чинить: «закінчила вчора в´язати шарф до нового пальта своєму найкращому чоловікові» (с.17). Чоловіча знесилюється: «я достатньо слабкий потребую твоєї любові був би сильним сам би першим тебе полюбив» (с.47). А жіноча просто Є: «ти сьогодні схожа на осінь» (с.93). Така взаємовизначальність і взаємодоповнювальність чоловічих і жіночих образних силуетів суттєво збагачує збірку палітрою світовідчуттів, робить її універсальною для читацької авдиторії, для всіх тих, хто разом з автором (в один голос або в кілька голосів) скаже: «достатньо тепла що в мене в грудях» (с.43).

Поетичні мініатюри Олександра Козинця такі крихітні, майже атомічні згустки енергії, які живлять світлом вибагливого шанувальника сучасної експериментальної української поезії з відсутністю розділових знаків, подекуди – рим, зате з ритмом серцебиття автора цих рядків, потужним його відлунням. Відчуття, ніби «із чашки чаю і в чашку з чаєм дивиться осінь» (с.91) – то не просто легка іронічна обмовка в одному з віршів, це певна концептуальна основа осіннього тримісячного циклу поезій, де ритми музики пальців, що стають легендами, торкаються вас, запрошуючи у свій світ, у якому «кожна осінь як частинка досвіду і кожен жовтень як легка печаль» (с.54)

На завершення осені маємо такий цікавий ігровий вірш-побажання автора:

коли осінь на старті

натисне зимі курок

і перший вологий сніг

буде торкатись лиця

коли дочитаєте

в збірці

останній рядок

лишіть мені відгук

з гештеґом

#читай_Козинця

Лишаю свій відгук на читацькій дорозі осіннього світла. І вірю цій осені Козинця – до кінця.