Що я знала про неї до читання? Мати Лесі Українки, сестра Михайла Драгоманова, письменниця, яка писала для дітей. Мабуть, і все.

А після останньої сторінки мене не полишає думка: чому ми знаємо про неї так мало? Чому її твори майже оминають у шкільній програмі? Чому життєвий шлях цієї сильної жінки - редакторки, видавчині, письменниці та непохитної захисниці українського слова - досі залишається в тіні?

Я читала книжку неспішно. Хотілося не просто перегортати сторінки, а пройти цей шлях поруч з Ольгою Драгомановою (у заміжжі - Косач) і зрозуміти, чому Софія Русова назвала її «мармуровою жінкою».

Переді мною постала дивовижна особистість. Жінка, яка виховала шістьох дітей і була безмежно закохана в Україну. Жінка, яка не зрадила власних принципів навіть тоді, коли доля завдавала найболючіших ударів. Вона пережила смерть дітей, утрату чоловіка, тиск і переслідування імперської системи, але вперто торувала свій шлях - право думати, писати й жити українською.

Після «Мармурової жінки» Олена Пчілка перестає бути лише рядком із підручника чи додатком до біографії своєї геніальної доньки. Вона постає окремою, самобутньою величиною, яка власноруч творила культурний простір нашої нації.

Роман читається легко, він сповнений колоритних образів та живих описів. Складається враження, ніби дивишся якісний історичний фільм: українські міста й села, родинний затишок, кипіння літературного середовища та безупинна боротьба за рідне слово.

Водночас за цією легкістю відчувається колосальна дослідницька праця авторки. Історичні джерела та факти майстерно вплетені в художню оповідь, перетворюючи суху хроніку на зворушливу й щиру історію.

«Мармурова жінка» - це книжка, яка надихає заглибитися у спадщину самої Олени Пчілки та переосмислити добу, у якій вона жила. Щиро раджу її старшокласникам, студентам і всім, хто хоче по-новому поглянути на витоки української національної свідомості.