Нова книга поезій Володимира Кравчука красиво титулована й структурована. Три розділи-цикли з вельми гарними назвами ( «Кущ вкраїнської спокути», «Кава з присмаком думок», «За межею вітрів») містять майже сотню творів авторської лірики. Я вже не один раз писала про поезію нашого краянина і  ловлю себе на думці,  що    чергове видання, про яке йдеться,  безумовно, схоже на попередні  й, на перший погляд, мало чим  від них відрізняється. А на другий? – запитую я сама себе.  І починаю рефлексувати.

Поезія – це завжди  відображення  чогось  більшого, ніж  ти  сам, уміння бачити ці відмінності   і доносити  їх  до людей. Щоденниковість – саме  так  я  би  визначила  стилістику  цієї  книги. Поет у своєму письмі є  органічним, природнім, вільним. Переважає традиційна коротка  строфа, що  гейби протистоїть формальним пошукам, однак, залишаючись лаконічним у формі,   перо поета сфокусовано на глибині змісту.  Це поезія нотаток, спостережень, розмірковувань,  у більшості,  печальних меланхолійних наспівів, та майже кожен вірш містить  сильну емпатію.  Іноді прориваються  мотиви, коли гаряче віршотворче дихання заступає  поміркованість, коли емоції  вихлюпуються  назовні, проте, немає ні цинізму, ні пафосного перебору, все у межах смаку та міри. Гадаю, це вірші  романтичного  реаліста.

 Поетична магія  строф Володимира знаходиться навіть не в словах, а десь поряд із ними, десь навіть вище чи глибше за них; павза, мовчання, дихання, порух, дотик, звук – це вузлики думок на нитці Аріадни, а  об’єднує  їх та додає завершеності  Пані Метафора, майстром якої є наш  поет ( «Чи зміг я перед Словом завинити / І не вдихнути рвійного тепла?.. / Крадеться сумнів, часто вітром шитий: / Не Слово – Думка першою була.» («Про творчість»). Духовні й душевні картини світу  розкриваються через метафору: «На веретено часоплину / (Де вузлувато, там і рвано) / Думки намотують хвилини» («Тягучим клеєм ніч зимова»);  «Поглядом її не оминути… / Голос думка стишить хоч на мить / Там, де кущ вкраїнської спокути  / За любов ніяк не відболить («Визріла калина»). Оксюморон – явище не таке вже й рідкісне у поета (пригадую його «спопеліле озеро»),  мистець полюбляє ставити  поряд  слова,  що  зберігають фактор сполучення непоєднуваного, але завжди несподівано оригінального: «Цей теплий холод хтось наворожив» («Здивовані фіалки»). Приваблює постійний пошук межових визначень, але без надриву і розчарувань, коли тільки так можна долучитися до певної істини, побачити усі її значення  у  максимальних проявах і таким чином уповні дати їх пізнати іншим.                 

Природа у Володимира Кравчука не містить ані добра, ані зла. Все залежить від його ставлення до її вічних красот, що ховають у собі  розраду і мудрість спокою: «Розчісує хвилястий вітер / Порідлі промені дощу, / Гойда калюжа дивний витвір / Із пелюсткового плачу. / Прочинить травень в літо двері / І, мабуть, з легкої руки / Зачервоніють на папері  / Вишнево писані рядки» («Розчісує хвилястий вітер»). Запам’ятовується любовна лірика. Гадаю, так може писати тільки зрілий чоловік, який все знає про таїну кохання, його висоту й святість, але й глибину розчарувань теж! І знову впадає ув око шляхетність вислову, що уникає  крайнощів і фальшивої риторики: «Засмагле сонце за ліском / Неквапно котиться додому, / Пухка хмарина рушником  / Йому з чола утерла втому. / Смакує пахощами трав  / Прив’ялий день стрімкого літа. / Не квіти, – ніжність обійняв. / Несу тобі. Не розгубити б…» («Засмагле сонце за ліском»).

Володимир Кравчук не цурається політики, про що свідчать одинадцять віршів з циклу «Кущ вкраїнської спокути», але й ці теми підкоряються його поетичним засобам;  не акцентуючи на публіцистиці, поет висловлюється принципово за законами чистої поезії, тобто його кут зору  має  іншу перспективу – художник повертає слову його метафізичний статус, даруючи  розуму й серцю читача старі-нові відчуття християнського ставлення до життя, з його стражданням,  болем ненароджених дітей через смерть на війні  молодих  українських хлопців: «Скоро знову вклиняться лелеки / В давніх весен теплу новизну, / Та чомусь у небі, ой, не легко / Так  х р е с т а т о  бачити війну / І прикриють чорно-білі крила / Гнізда рідні, мов хати, де сум. / В клекоті чиясь почує мила / Скрип колиски, що не принесуть…» («В клекоті»)

Майже кожен вірш у збірці «Часоплин» – це подія поетового, насамперед, внутрішнього життя, це фіксування кожної хвилини і ставлення до неї, як до крихти вічності, коли логіка змісту просякнута інтелектуальними  барвами  багатого життєвого досвіду. На мій погляд, поезія Володимира Кравчука,  у головному,  є прикладом захисту своєї індивідуальності від влади соціуму, протистояння більшості, коли вельми потрібні особистісні вольові зусилля, щоби зберігати й примножувати у собі  риси здорової романтики, далебі  робити це в теперішніх умовах панування маскультури та шоу-бізнесу творчій людині  важко!