У поетичній книзі Віктора Крупки «СОН ЦЕ» (Луцьк: Твердиня, 2021) є вірш «Віддаляюся від багаття» (с. 115), який привернув мою увагу своєю системною образністю та глибиною виражених смислів. Переконаний, що інтерпретація одного знакового вірша зі збірки може пролити світло на зміст усієї книги, торкнутися рефлексій, думок, переживань ліричного «я», які визначали основні тенденції поетичного мислення саме у цій сукупності тестів, що увійшли до книги, тобто означили настрої певного періоду біографії поета. Зосередження на одному творі, детальне тлумачення його образів, мотивів, сенсів може розкрити глибину вимовленого. І тут наразі маємо з десяток інтерпретаційних стратегій, починаючи від психоаналізу і закінчуючи аналізом архетипним чи семіотично-структурними практиками. У кращому разі є можливість поєднати інтерпретаційні підходи до тексту, щоб охопити твір всебічно. Ось цей текст:

багаття ранньої осені з одного боку,

з іншого –

дороги, метушня й ранки бентежні,

пташе, ти вимріюєш затьмарені виднокола,

я ріжу, втоптую, копаю усе нові й нові межі.

сухе картоплиння потріскує.

задивлений і причинний…

стікає теперішнє по цих язиках

то в небо, то в осінь.

мружиться час.

дивлюсь, але він гіпнотично кличе кудись.

на це від середини літування спроможний.

насолода глядіти терпка і якась аж надто кармічна.

їй із книжкою,

чи водою,

чи ніччю

у неспростовну втечу,

забуваю дорогу і пункти призначення,

стираю усі таємниці –

не хочу, але віддаляюся від багаття

з необхідністю зречень…

Ключовий образ цього вірша – багаття. Цікавим був би екскурс в етимологію цього слова, однокорінного зі словами «багатий», «багатсво», але в цьому контексті воно означає «вогнище» і веде до архетипного образу вогню. Вогонь в українській міфології асоціюється із метаобразом світла (Сварог – бог космічного світла), а культ вогню часто ототожнювався з культом Сонця.  За давніми віруваннями, вогонь має очисну силу. Саме такою сакральною функцією, на мій погляд, наділяється «багаття ранньої осені» у вірші.

Рання осінь – пора копання картоплі («сухе картоплиння потріскує»), тому характерною ознакою городів і полів на більшості території України є вогнища – то спалюють посохле картоплиння і бур’яни, а в сенсі символічної образності – позбуваються минулого. Не випадково автор означує «теперішнє» як щомиті зникомий час – «стікає  теперішнє по цих язиках» (вогняних язиках), витікає «то в небо, то в осінь»: два поняття стоять поряд, автор уникає сказати «осіннє небо», бо для нього поокремо являються небо (зорове враження) і осінь (цілий комплекс вражень – зорових, слухових, тактильних, та ін.).

Усьому тому протиставлені «дороги, метушня», нарізування нових меж, топтання на картоплинному полі, перекидання землі з місця на місце – все те марнота марнот, а суть полягає у спогляданні часу (автор «задивлений» у витікання часу, що провокує «причинність» (чи неприкаяність?). «Час мружиться», як мудрий та лукавий дід, котрий щось знає, але не каже, тільки «гіпнотично кличе кудись».

І видається, що осіннє багаття розділило життя ліричного «я» на колишнє і майбутнє, розділило якраз посередині життя: «середина літування», тобто середній вік і, можливо, криза середнього віку, коли багато що переосмислюється, у минуле відходять пріоритети молодості, а натомість приходить зрілість. Чи не це відчуття пронизує увесь вірш Віктора Крупки?

Єдиним образом, що символізує поривання і мрії молодості – птах, до якого звертається автор. У поетичних текстах птах, котрий «вимірює видноколи», асоціюється із  крилатістю, понадземними польотами, коли хочеться і неба, і далини багатообіцяючої. У вірші далина вже «затьмарена» («затьмарені виднокола»). Затьмарена не хмарами чи туманом, а химерним пропаданням чіткості і визначеності, метушнею повсякчасною, бо коли людина копає картоплю, вона не дивиться на видноколо, а зір її вгрузає у землю, і сама людина ніби вгрузає у свій досвід, у буденність.

Нелегко прощатися із молодістю. І насолода від споглядання буття вже терпка, і втекти від сущого буття неможливо – ні «з книжкою, чи водою, чи ніччю». Однак про втечу  думається, і ця втеча має відбутися, і тут автор являє епітет до такої втечі – «неспростована», тобто все закономірно, все так має відбутися, як відбулося із багатьма, хто опинився на «середині літування». І не можна нічого вдіяти, адже «забуваю дорогу і пункти призначення» – те, що було в долі до того моменту, поки не прийшло усвідомлення плинності часу, який вивів у картопляне поле, що заговорило до «я» осіннім голосом. Так, далі буде осінь життя…

І в таку мить, напевне, відкривається щось таке, чого не уникнути, що змушує здерти з очей рожевий туман і подивитися на світ простіше, реальніше, спокійніше, розкрити у своїй підсвідомості те, що таїлося там як сокровенне і заповітне: «стираю всі таємниці». Прийшла пора чітко усвідомити, що від осені не ухилитися. Але це означає, що треба віддалятися від вогнища, від тієї межі, за якою у туманному мареві залишилася юність.

Не хочеться цього робити: «не хочу, але віддаляюся від багаття». Так приходить думка про неспроможність подолати час, а підкоритися необхідності та зректися багато чого, що хвилювало раніше. Це означає переступити межу, до якої наближається кожен, - і перейти в іншу реальність. Чи варто залишатися собою там, по інший бік межі, - на це нема ні запиту, ні відповіді. Є хіба що три крапки у кінці вірша.

Те, що мені вдалося вловити у цьому творі, притаманне, здається, всій книзі  «Сон це», у якій відтворено думки й емоції таким чином і в такій тональності, що само собою напрошується відома фраза: «Життя – це сон».

Усе написане мною, може викликати незгоду автора: мовляв, я не вкладав таких смислів у цей вірш. Але якщо автор відпустив його у вільне плавання, то він уже не зовсім йому належить: читач має право шукати в ньому те, що відкрилося йому, читачеві. І до цього відкриття шлях непростий, бо Віктор Крупка так закодовує свої образи, що не кожному дано їх розгадати. Але він усе правильно робить, адже такою і має бути поезія – загадкою, таємницею, яку кортить розгадати і пізнати.