Парадоксально, але найкрасномовнішим поет буває тоді, коли мовчить. У тому мовчанні народжується поезія, бо вона не може народитися у шумі, гамі, багатоголоссі, перекрикуванні, марнослів’ї, какофонії звуків. Вона загоряється, як кволий вогник на свічці, тремтить, мерехтить – і потрібна тиша, щоб цей вогник не згаснув, а набув певності, міцно тримався за ґнотик. Будь-який випадковий порух, чуже дихання, власне дмухання може погасити те, що ледве зайнялося.

Поезія є результатом мовчання, за яким тільки вгадується складна сокровенна робота душі і свідомості; це також схоже на мерехтіння, переливання сяйва. «У серці є, а словом ще не стало» (Дмитро Павличко). У мовчазному трансі зроджуються окремі слова, образи, оформлюються словосполучення, зчіплюються образи – і це триває у цілковитій тиші, хіба що для поета це не видається тишею, а поки що хаотичною пробою різноманітних інструментів, нащупування мелодії, яка спочатку нечутно для інших має зазвучати в душі самого поета, набути голосу в його єстві і тільки тоді явитися рядками слів.

Отакий роздум явився мені, коли перечитував нові вірші Євгенії Юрченко. В одному із них виринув образ «поета з аритмією мовчання», для якого у світі існує «розмова без слів», який вловлює «мовчання тиші». Віриться, що вірші, які увійшли до книги, народилися у тиші авторських розмислів про багато понять у цьому світі, а найперше – про Любов і Добро, народилися у гарячому серці, яке з мовчання проростило дивовижні квіти Поезії.

У новій книзі визначити жанрову природу віршів складно, бо, видно, приходили вони й оформлювалися словесно без оглядання на відомі взірці поетичного мистецтва. Відтак вловлюється рефлексійний рух: від почуття-відчуття – до слова. На мій погляд, більшість творів у цій книзі – це сповіді, тобто рідкісна форма саморефлексії і поривання у світ з усією відвертістю і первородністю.

Домінанта у поетичних сповідях – любовне почуття, але воно не гармонійне у багатьох віршах, а надривне, болюче, однак все-таки воно – щастя. І ще – ризикована подорож у світ складних почуттів: «Відпускаю любов у безмежну нічну хуртовину», і тут натяк на філософське розуміння кохання, яке, здається, не буває погожим, а буває схожим на протистояння, на війну характерів.

Загалом, складається враження, що авторка веде наскрізну розмову жінки і чоловіка («Палю мости», «Відпускаю тебе з молитвою», «Не цілуй сьогодення» та ін.). «Перша скрипка» у такому діалозі – жінка або, сказати б по-іншому, «ліричне Я», головні риси якого – щирість, відвертість, самозреченість: «Зостаюся з тобою щирою, чистим полум’ям у свічі». Хто той другий у діалозі – таємниця, проте зрозуміло, що він – чоловік (можливо, реальний чи уявний, чи ефемерний), тобто об’єкт любовного почуття. Але видається так, що головне значення тут має суб’єкт, оте «ліричне Я», яке випромінює любов, хоч та любов зображується передусім, як «солодка мука».

Те, що кохання у віршах індивідуалізоване, не викликає сумніву, але вражає дуже тонка екзистенційна переконаність: все починається з любові. В одному з віршів Євгенія Юрченко наголошує на первозданності любови, закодовуючи це у простих образах, які мають архетипне походження: «Не було ні весни, ні літа… / Ще годинники не ходили…/ Оживала глина… / Любили». Схожий мотив і у вірші «Прокидаюся…», де мовиться про початок усього – сонце, яке «налите любов’ю».

Темпоральне мислення, породжене відчуттям часу, так чи інакше у поетеси асоціюється з коханням. Забувши на мить про протиріччя у любові («ви зіткані з безлічі протиріч»), авторка доволі своєрідно тлумачить час: «Зупиняю час у твоїх обіймах» – так просто сказано, і так глибинно сказано.

Нерідко поетеса являє свої дохристиянські уявлення, які так щедро збереглися в українському фольклорі. Йдеться про ототожнення себе із природою – це втіленні-перевтілення, як у старовинних язичницьких міфах: «Засну до березня. Верби розбудять весняним шерехом».

На перший погляд, тривіальні у поезії образи (гітара, скрипка) знаходять у поезії Євгенії Юрченко власні конотації: «весни воскресали вишневим цвітом під спів гітари», «скрипка тоді сміялась, сміх її був… жіночим».

У розділі «Почерк щастя» є спроби відповісти на «вічне» питання: що таке щастя, у чому його зміст? Кожен відповідає по-своєму. Авторка вбачає його у радості буття, у процвітанні квітів («забудь про все – магнолія цвіте!»), у тиші та гомоні, у мелодіях природи, у спогляданні пір року, у здатності любити-кохати, у красі і гармонії довколишнього світу, у світлі добрих людей, у творчості, яка буває непростою («писатимеш до крові по тілу»).

Оті свої щасливі відчуття Євгенія Юрченко вкладає у цикл віршів про осінь (розділ «Осінній оксюморон»). Вживши у назві розділу слово «оксюморон», авторка натякає на діалектику у сприйнятті красивої і водночас руйнівної пори року (осінь пора згасання і прощання). Не випадково вона пише, що «осінь сміється і плаче», що вона «своя і чужа». Видива осені пропускаються крізь почуття, у яких химерно змішалися весняне народження і згасання природи, спалахи любові і невідворотність прощань. Осінь у віршах – не просто колоритний образ, а персонаж, якому поетеса надає різноманітні імена: «пані», «рудокоса бестія», «мойра» (доля, фортуна), «руда жінка», «примхлива віщунка». Прочитаєш: «Від поцілунку до смерті ще ціла вічність» – і стрепенешся, і задумаєшся, і спробуєш проникнути у глибинний смисл сказаного, навіяного осінню. Говорячи про осінь, авторка мінімізує пейзажні елементи, а більше прагне проникнути у психологію ліричного Я: не про те, яка осінь, а як вона відгукується у душі.

Загалом кажучи, Євгенія Юрченко своєю новою книгою переконує у тому, що як поетеса вона вийшла на новий, вищий рівень художнього осмислення себе і багатоликого світу. Її мислення образне, самобутнє, колоритне, а проте є ще куди рухатися, рости, вдосконалюючи свій поетичний словопис. Імпонує її імпресіоністська манера письма, пошук віршових форм вираження, серед яких домінують трискладові анапести і дактилі, хоч не цурається вона і легких ямбів та хореїв. Трапляються білі вірші та верлібри, які сприяють виразнішому оприявненню у творах власних почуттів і думок. Ритм віршів рвучкий, часом бунтівливий, не завжди включений у силабо-тоніку, він іноді розпадається ніби на окремі поштовхи: «Ніч. Місяць. Осінь». Ритмічна організація того, про що хочеться сказати – цікава сфера пошуків, і, здається, Євгенія Юрченко, рухається тут в перспективному напрямку.

У книзі вміщено щемливі і пронизливі вірші, написані про російсько-українську війну. Цих віршів небагато, вони написані здебільшого в евакуації за кордоном, але ці вірші дихають тривожним сьогоденням, змушують подумати про минуле, теперішнє і майбутнє. Оптимізм рядків обнадіює: «Годуватиме птаха дитина вранці з руки».