Якби мене колись запитали: до якої національности віднести Бога, я б без секунди вагань та зі всією щирістю у серці одразу відповіла – Бог був гуцулом. От, таким сивим дідуганом: довгобородим та сірооким, з люлькою у кривуватому роті та посіченим широким лицем. Вбраним у добрий кептар, обперезаний широким чересом та з святковою кресаньою на голові. Бігме файний гуцул би вийшов. Як то на тій фотоґрафії у книжці про гуцулів, фільософію та греків.

А що певно не читали ще? А би вас грім побив, як скажете, що навіть не чули про таку? Та про неї гудять від Яремче до Верховини, а там до Білих Ослав, через Кривотули чи до Микуличину, або пак, як той польський ксьондз оповідає – грецького Мілету.

От, вам тому зараз оповім про ту саму книжку: «Історію філософії по-гуцульськи» пана отця Юзефа Тішнера – слуги Божого католицької конфесії, діяча польської Громади (як вони кажуть – «Солідарності») та файного чоловіка (аби земля була йому пухом: бо вмер вже як двадцять літ тому назад) з добрим відчуттям міри посмішкуватися над простим людом з горів.

«На почєтку увезде були гуцули, а витак опіслідь поробилиси турки й жиди. Гуцули були першими «фільозофами»… »

Так починається ця невелика, але глибока та мудра праця про давніх греків, які насправди завжди були гуцулами. Отець Юзеф певно користаючись книжкою філософа з незапам’ятної Греції Діоґена – «Про життя, вчення та висловлювання славетних філософів», написав свою правдиву історію про життя горян. Тут він всіх перехрещує в гуцулів: Плятона в Петра Шекерєк-Дониківа, Арістотелє в Стася Вінценза (він то поляк, не гуцул, але як то кажуть гуцули: най буде), Демокрітоса в Михася Павлика (того самого колєґу Івана Франкка) та Сократеса в Микитейчука Ивана або більш знаного як Діда Иванчіка. Навіть згадав ймення старої гуцулки з фотографії «Чукутихи» – Марії Кречунєк, яку в книжці величав наймудрішою грекинею Ксантипою.

Із книжки польського ксьондза Тішнера можна увидіти, що гуцули то є наймудріший народ. Так, вони роздумують то над створеннєм світу Божого, то над екзистенцією роду людського, питаннями господарки в державі та демократії:

«Чьоловік мусит мати розум, шоби відати, де є правда. Чьоловік мусит мати лютість, аби умів си узлостити, йик коли на него хто нападе и йиму тра си боронити. И чьоловік мусит мати охіть д’роботі, шоби мати шо їсти. И такіто є три влади чьоловіка: влада розуму, влада во́йни, охіть до роботи. Тай подибно держава».

При тому, отець Юзеф не забуває розповісти і про грішне та чисто людське: як «дівчитам про любов правити». Найбільшим знавцем справ сердешних і трохи плотських тут виступає вже згаданий Шекерєк-Доників, а по грецьки – Плятон, який «вид дівчєт ни тікав, лиш йик треба, такіж їх до мудрости спроважєв». Крім перерахованих любок Петра, згадано всі стадії залицянь та найважніше: звідки почєток тої любови?

«Перший почєток любови є такий, шо хлопчішє у дівчини шош нивиличьке уздрит. А дівчє навіть ни знає, шов на то має»

Також, добра та книжка Тішнера своїми фотоґрафіями та рисунками через дві-три сторінки. Тут вам і чистий гуцульській стрій, і начиння по дому, і трохи збруї (порохівниці, пістолі та бартки), щоб вороги сторонилися та звично, що й інструменти музикальні. Бо що то за гуцул, що не вміє грати на дримбі чи трембіті та рубати чи підкидати догори під час бистрого аркану барткою.

І насамкінець, раджу цю книжку читати чотири рази на рік, на кожні свята чи приймати, як лікарство від ханди великосвітської чи інших болячок. Відкрити на будь-якій сторінці і насолоджуватися цією високогірською та зломисобієзика гуцульською говіркою. Бо мудра та книжка до якої хочеться вертатися, як до церкви щонеділі, – знову і знову. І тому, не хочу перехвалювати, але оповідку польського ксьондза про старосвітську фільософію греків та історію багацько гуцулів варто спробувати хоч раз в житті. Бо як кінчиється та книжка:

«Єк підемо з тіла, жєль буде за нами,

Затужє трембіти над полонинами,

Та й заплач ют води горами й долами»