Що хто б не творив – прозу чи поезію, живопис чи скульптуру – одного бажання та суто емпіричних спроб замало, аби твір претендував на мистецьку цінність. Істинне мистецтво неможливе без таланту та Божої іскри, без елементарних знань про камінь і глину, якщо йдеться про скульптуру, без уміння передачі зорових образів за допомогою нанесення фарб на поверхню, якщо це образотворче мистецтво, без відчуття мовно-виражальних засобів, розуміння основ техніки і версифікації, якщо емоції так і просяться віршувати.

Ця преамбула до подальшого тексту, вочевидь, ні у кого не викличе сумніву. Вона майже аксіома. Але перш ніж потрапили мені до рук (дякую авторці!) книги інтимної лірики Ольги Дзюрбей, я думав, що таки тямлю щось у поезії. Тепер засумнівався. Такого вільного, точніше, розхристаного віршованого рядка не зустрічав ніде. І перший поетичний дебют авторки («Голос кохання») у 2021-му, і друга книга («Чекаю, я тебе… Кохаю!»), що побачила світ цьогоріч, схожі одна на одну як дві краплі води. Власне, це переливання з однієї чаші в іншу. За винятком того, що чимало творів останньої збірки позначені війною і написані, власне, після повномасштабного вторгнення ерефії на територію України.

Як зізнається Ольга Дзюрбей у передньому слові до читачів, починала віршувати не так давно. Спершу написала кілька віршів, та згодом надихнулася на цілу книгу. Хоча про любов мовлено багато і, здавалося, писати вже нічого, позаяк все сказано до нас… Але у кожного своє кохання… Своє особливе, неповторне, унікальне сприйняття його. Тому у моменти романтичного натхнення чи душевних потрясінь почала писати рядки одкровень, повела  сердечну розмову із героями своїх творів.  Інтимна лірика розкрила для самої авторки широкий діапазон душевних переживань, силу і глибину почуттів та відчаю.

Ламаючи усі стереотипи, відкриваючи своє розуміння життя, Ольга Дзюрбей чи не у кожному вірші вживає слова «люблю», «кохаю» у найрізноманітніших варіаціях, як от: «Тобі в коханні зізнаюсь», «Люблю тебе я…», «Кохання меж у Всесвіті не має», «Чекаю я тебе. Кохаю», «Чекаю я тебе з війни!.. Кохаю!!!» і т. д. Надмірне використання цього лексичного ряду, відсутність синонімічних приправ, не кажучи вже про метафори та інші мовно-виражальні засоби, вряд чи на користь, бо навіть з’їсти забагато меду шкідливо для організму, а тут маємо справу із найсокровеннішими словами, призначеними для серця.

Часто-густо буває, що поет-початківець нерідко припускається хибного уявлення, ніби його творчість являє собою певну мистецьку цінність уже завдяки самому факту свого існування. На це звертали увагу і С.Сорока та С. Ілініч у «Вступі до поетичної майстерності». Бажання написати вірш і витворити його – це ще не знак згори, рука провидіння, глас Божий. Це швидше графоманія, непереборне, маніакальне бажання писати – і завдяки, і всупереч усьому. Але, як показує досвід, у всякого свій нрав і права. І чи не у кожного поета, початківець він чи визнаний майстер поетичного Слова, є свої прихильники, своє, так би мовити, читацьке коло. Не сумніваюся, знайдуться вони і в Ольги Дзюрбей. Бо вряд чи не зможуть їх не зачепити справді щирі, на позір, прості, але такі одкровенні рядки:

Любов до тебе я зі Всесвіту,

Як ниточку, всотала,

Із потаємних, несміливих снів,

Що народилися в блакиті неба.  

Знайдуться у книгах поетки і досить цікаві думки, сентенції, відкриття, як от:

Для двох закоханих сердець

Найдовша ніч – коротка.

Або:

Осіння жінка – інший світ,

І не важливо, скільки жінці літ.

Як здається, авторка взяла на себе сміливість зламати усі стереотипи віршування, а зовні версифікаційні хиби для неї, либонь, – не що інше, як власний неповторний стиль, якому якраз і властива кострубатість, немотивованість. Годі шукати тут рими чи ритміку, це навіть не верлібри чи білі вірші. Це відкриття… нового літературного жанру, який умовно можна назвати епістолярною поезією. Поетка, без перебільшення, пише «так, як Бог на душу положив», а всі оті рими, ритми і наголоси – то дрібниці у порівнянні з її деміургічною місією. Віршовані інтимні одкровення, запечатані у книгах Ольги Дзюрбей, по правді, є листами-посланнями до коханого, що на війні, і до коханої, яка його чекає, як от: «Коханий! Знов пишу тобі листа». І не варто, мовляв, зважати на різницю між задумом і втіленням, між бажаним і дійсним. Справа тут не в сердечних трелях, яких далеко не кожен читач почує, а в тому, якими словами авторка розповіла про ці трелі – чи ретельно добирала їх, чи просто вихоплювала зі своєї свідомості, «де в сотні слів… не почутою була…», «і серце прозріває із печалі…».

Але написане пером, не вирубаєш… Авторське бачення світу крізь призму любові, «яку війна не може відібрати», вірші, написані не в простий час, а в складних умовах війни під час виття сирен, уже самі собою викликають повагу.

Але найбільшу повагу викликають візуальні образи, втілені Ольгою Дзюрбей в образотворчому мистецтві, де воістину сповна проявився її талант. До того ж має гарну освіту, яку здобула у Житомирському культурно-освітньому училищі та Київському державному інституті культури імені О.Є. Корнійчука, виховувалася у родині відомого українського художника Олександра Яцюка. І перша, і друга збірки інтимної лірики Ольги Дзюрбей проілюстровані й оформлені автором. Як художниця вона є представником сучасного авангардного мистецтва, живе і працює у місті Бердичеві. За значний особистий внесок у розвиток культури і образотворчого мистецтва та високу професійну майстерність їй присвоєно звання заслуженого майстра народної творчості України, вона є лауреатом обласної літературно-мистецької премії імені Лесі Українки 2019 року у номінації «Образотворче мистецтво».

Ольга Дзюрбей називає читачів найкращими суддями свого поетичного слова. Тож і я пропоную вам доторкнутися до переживань закоханих героїв її книжок. І не судіть суворо…