поезія не прощає відступництва, 

але витримує довгі паузи –

тривалі, як глибокий видих 

наскільки витримають легені,

наскільки ти зможеш без повітря, 

хліба, вина і води,

і без поезії 

Незабаром у чернівецькому видавництві «Букрек» вийде моя книжка поезій «Танець спійманої рибини».  Її проєкт  – в єдиному примірнику, був презентований широкій аудиторії читачів  ще 17 лютого ц.р. Стільки людей потримали в руках цю книжечку, що здається, захистили її і від завивання сирен – а вони двічі лунали того дня за вікнами Бібліотеки імені Романа Іваничука на львівському Ринку…  Втім назва  поетичної збірки викликала в деяких моїх друзів і перших читальників несприйняття. А Юлія Курташ-Карп у своїй поетичній рефлексії навіть назвала її танцем неспійманої рибини. Одначе я не кокетувала…

Вірші давні й нові – як візерунок долі, як вихід за межі.., вивільнення спійманої

рибини з пут обов’язку, відповідальности, страху, провини, любови. Рефреном цієї поезії могли б послужити слова «солодка моя несвобода». Найліпше про це сказано у передмові Богдана Смоляка.

Вододілом на два розділи книжки послужило помежів’я тисячоліть, яке неухильно привело наше покоління до нових випроб. Завершують цю збірку вірші з осені 2022-го року, яка безумовно перекликається з осінню нинішньою, про ті самі тривоги в людських серцях.

***
кожна осінь свій слід оставить –

цей буде багряний

і то не від багрянцю лісів,

які й не встигли відзолотіти,

принишклі, ронять жовті листки

з кривавими прожилками,

як рани на серці, що гояться

тільки сльозами

плакальниць милосердя,

які омивають небесні савани,

тільки ясним, як криця, гнівом

відважних лицарів,

що заступають полеглих

плачте, сестри-поплачте …

Боже, не літості –лютості,

співає Компаніченко,

моліте Господа о нЕнависть,

вторять характерники,

живіте – стогне чорне море,

кохайтеся, зачинайте дітей

до тривоги –

шепоче зоря на світанку …

ось що запишуть колись про цю осінь

до наших астралій

***

Господи, тільки не на світанку!

коли душа розчахнута навстіж,

налаштована

на співи вцілілих птахів,

така вразлива на кожен порух світу,

тримається нитки розмови з тобою …

не дай, Господи, їй здригнутися

від завивання сирен, які колись співали

зваблюючи мореплавців,

не дай, Боже, почути їх вранці ні вдень,

бо день нині такий

погожий,

є таким ясним і очевидним

свідченням твоєї волі

і твого всемогуття

майбутнє, прийдешнє –

чи настане воно після відбою тривоги

від бою – до бою, як захлиснуться сирени,

напившись людської крови?

відбій

***

там, де нас нема,

ласкаво сонце мліє

у вранішніх туманах

синіх вод

і безмір океану ховає горизонт

й зливається в обіймах з небом

там, де схід сонця – Україна,

що навіть на світанку не спочине

ані на мить,

гримить і блискає вогнями

чорне море

і чорноземи риють так глибоко,

що не сягнути оком,

а там на споді –  наше серце,

що тримає світ.