Нещодавно оприлюднено дослідження соціологів, згідно з яким серед європейців зростають настрої тривоги й непевності, почастішали також стани депресії. Усе це пов’язують з російсько-українською війною, яка різними способами впливає на свідомість європейців, викликаючи панічні емоції. Утім, про війну вони знають переважно таки з масмедіїв, тому й депресивні настрої значною мірою пов’язані з медійною картиною світу, яку споживають. Інша справа – українці, для яких досвід війни аж ніяк не обмежується інформацією, почерпнутою зі ЗМІ, адже мільйони наших співвітчизників або вимушено покинули країну, або стали внутрішньо переміщеними особами, не кажучи вже про тих, хто реально тримає лінію фронту ціною власного здоров’я та життя. Через те в українських реаліях викликана війною депресія (точніше, її численні різновиди) виглядає цілком інакше. Та й те сказати: чи маємо право на депресію? Чи можемо собі дозволити декадентські настрої в ситуації тотальної загроженості, що не минає, на межі існування цілого народу й держави? 

Такі й подібні питання не мають простих та однозначних відповідей. Але вони мусять звучати, мобілізуючи національний дух у винятково трудні, драматичні й межові часи, які зараз переживаємо. І слід віддати належне одвазі письменників, які відверто проговорюють подібні проблеми, без огляду на зовнішню (бо ж війна) чи внутрішню (бо не годиться «розклеюватись») цензуру, не чекаючи на комфортні умови, в яких можна буде спокійно й розважливо поговорити про наші переживання війни. Євгенія Кононенко – одна з таких письменниць, бо завдала собі труду оповісти про власну рефлексію рубіжного минулого року, причому зробила це з домежною відвертістю. 

Усе максимально просто в новій книжці Євгенії Кононенко. Принаймні на позір. І назва, і анотація, і форма особистого щоденника з упізнаваною нараторкою-героїнею, що непомильно вказує на схожість із реальною авторкою, – усе це означує текст як цілком конкретний, реалістичний, насичений подробицями означеного часового відтинку. Авторка прагне відчути час на дотик і передає нам враження намацальності конкретного часу, що створюється через численні деталі – так само її особистого побуту, який, зрозуміла річ, у щоденнику домінує, як і виміру загальнаціонального, ба навіть світового. 

Бо ж у щоденнику особисті емоції оповідачки своєрідно переплітаються зі сприйняттям об’єктивних фактів, створюючи суцільну нарацію, яка й визначає неповторний візерунок «божевільного» часу, точніше – його номінального відрізку, адже роман охоплює рівно рік – від 17 лютого 2022 року до 17 лютого року 2023. Авторка підкреслює (це з усією очевидністю проявляється вже в назві твору), що йдеться про особливий рік – найтяжчий із пережитих нею, але також рубіжний для історії її молодої держави. І звісно, особливий для світу, зворохобленого новою війною: про це дізнаємося вже із закордонних (французьких) вражень героїні Кононенко. 

Водночас усе непросто. Бо за скупими рядками щоденника криється ціла стихія емоцій – тривожних, драматичних, трагічних, нерідко вибухових та відчайних. Тобто таких, які дуже важко чи й неможливо вкласти в слова. І той, хто це намагається робити, кожного разу зазнає мук творчості – шукаючи потрібних слів і не знаходячи їх, вигадуючи власні способи проговорення больових відчуттів, спотикаючись на своїх помилках чи зазнаючи неуникненного в цьому випадку фіаско. Адже є речі, які навряд чи можливо адекватно відобразити у слові, хоча на те й існує література, щоб кожного разу знову осягати цю неосяжність. 

До того ж авторський стиль Євгенії Кононенко, вироблений у її попередніх романах, оповіданнях чи есеях та добре відомий читачеві, якраз і прикметний умінням концентруватись на основному, умінням оповідати цікаво й об’ємно, а при тому дуже ощадливо ставитись до слів та образів. Може здатися, що авторка скупа на емоції, хоча насправді вона скупа на слова й прагне їх максимально «навантажувати» смислами в тексті. Ця особливість авторського письма Євгенії Кононенко впадає в око в новій книжці, причому вона добре контрастує із загальноприйнятими засадами приватного щоденника, який зазвичай цінують саме через те, що цей жанр багатий на деталі та нюанси особистих переживань наратора. Тут – інакше. Читаючи, маєш враження стиснутої пружини, яка от-от звільниться й вистрілить. Проте письменниця вірна собі: вона карбує слова, а кожний окремий епізод (бо ж ідеться про щоденник, тобто поденні фіксації найважливішого з пережитих вражень) формує в межах лаконічного висловлення. 

Кілька винятків лише підтверджують загальну настанову. Вони досить-таки промовисті. Так, більш розлогими видаються записи від 24-25 лютого 2022 року, тобто початку війни в Києві – раптової зміни, усвідомлення непевності й жаху, тобто цілком нової життєвої ситуації, яку авторка мусить з’ясувати для себе, попри всю її парадоксальність та контроверсійність. Подібний розгорнутий фраґмент маємо також наприкінці книжки, під датою 5 лютого 2023 року. Там подано свіжо написане оповідання авторки, що насвітлює одну з наріжних проблем у її рефлексії, а саме проблему самоідентифікації особи в постсовєтському світі та її дистанціювання від «русского мира». Це оповідання («Площа Дзиґаря») певною мірою підсумовує попередні роздуми нараторки. Воно не випадково побудоване в формі діалогу, точніше, суперечки, яка добре унаочнює кардинальні відмінності в позиціях співрозмовців. 

Оповідачка «Площі Дзиґаря» моделює уявну зустріч на площі французького міста зі своєю російською ріднею – троюрідним братом Іваном, із яким раніше провадила принагідні розмови. Спроби знайти компроміс у російсько-українському конфлікті знову виявляються марними, адже жодна зі сторін не сприймає аргументів опонента: «Розмова не складеться, будемо лише перекрикувати одне одного». Проте драматизм ситуації полягає не тільки в тому, що спілкуються родичі, які мають чимало спільного, зокрема в минулому. Іван, як відомо, не є прихильником війни, він по-своєму страждає від того, що діється в Україні, щоденно молиться за мир, і героїня бачить в його очах «справжній біль». З іншого боку, і він, і вона хотіли цієї розмови, сподівалися на неї, щоб з’ясувати щось дуже важливе для себе. Для нараторки в цій нагоді – не тільки інтерес порозуміння з родичем, а й – що більше – інтелектуальна загадка: на чому ж ґрунтується ідеологія «русского мира», якщо має такий тотальний вплив на свідомість громадян сусідньої країни? Конфлікт ускладнює ще й той чинник, що він розгортається не лише на рівні персонажів, а паралельно характеризує внутрішні терзання героїні, яка тривалий час жила в аурі російської мови та культури, а тепер змушена раптово зректися того минулого, яке в її уявленні було світлим та сформувало її власну ідентичність. Такий розрив не може не бути болісним і травматичним. Тому-то апелювання Івана до людяності не може залишити байдужим і викликає неоднозначну реакцію:

« - Колись ми були не далекі родичі, а близькі друзі. Ми справді говорили про все на світі, і це було добре! Невже добрі людські стосунки не є цінністю цього божевільного світу? Чому давня дружба не зупиняє війни?! – прокричав Іван.

• Питання треба ставити по-іншому: чи можна зберегти давню дружбу, коли йде війна, а друзі по різні боки від лінії фронту?» (с. 165). 

Зрештою, Іван впадає в шаленство при згадці про Крим і випалює родичці в очі те, що давно й надійно осіло в його голові: «вирусь погана» (с. 172). Євгенія Кононенко вдало використовує це пропагандистське означення ворогів, щоб показати несумісність сторін. Адже, за логікою російського родича, ті, хто раніше був споріднений з Росією, а тепер зрікається такої спорідненості, є зрадниками, принаймні спільного минулого, саме тому вони «ви-русь». І даремно шукати докази, щоб заперечувати цю екзистенційну доктрину, яка ґрунтується на містичному уявленні про одвічну й незмінну спільноту (Русь), іменем якої тепер чиняться найжахливіші злочини.

За враженнями божевільного року в житті нараторки цілком виразно вгадуються тіні «проклятих» питань національного буття. Серед них – питання культурної емансипації українства в добу Незалежності, а також – моральної деградації сусідів-росіян, що скидається на зворотну сторону тієї ж медалі. У біографічному досвіді нараторки зафіксовано чималий відрізок сучасності – від переломних 80-х років минулого століття до нинішньої війни. Що й казати, цілком солідний період (власне, 1986–2022), аби зробити попередні висновки, принаймні у вимірі окремого людського життя. Умовним початком відліку обрано 1986 рік – рік Чорнобильської катастрофи, яка відбилася також на долі щойно народженої тоді доньки героїні, яку довелося рятувати в московській клініці. Відтак, образ Москви й Росії в її уявленні формується як цілком світлий, обнадійливий. Адже саме з Москви починалася горбачовська перебудова, саме там відбувалися доленосні зміни в житті країни. Київ же виглядав цілком провінційним щодо Москви, то ж, як зізнається героїня, вона навіть роздумувала про можливий переїзд до російської столиці. Очевидно, спільними були також культурні запити, адже київська інтелігенція, з середовища якої походить наша нараторка, була міцно асимільованою – російськомовною в щоденному побуті та зорієнтованою на російську культурну матрицю, яка домінувала в тогочасному Радянському Союзі. 

Проте з плином часу відбувалися незворотні зміни – так само в Росії, як і в Україні. Героїня Євгенії Кононенко відкриває в собі українство, а це все більше відчужує її від московських друзів, що сприймають українців з поблажливою усмішкою. З роками непорозуміння поступово поглиблюються. А момент істини, що збігається з категоричним розривом, власне кажучи, припадає на час війни. Рік 2022 у свідомості героїні оприявнює саме такий стан речей, а реалії війни спонукають радикально переосмислити питання її власної ідентичності. У книжці мотив пошуку власного «я» стає одним з домінуючих, причому він екранований на тло драматичних подій воєнного протистояння, жаху, втрат і особистої трагедії. Нараторка пригадує епізоди родинної історії: тісна київська квартира на Лук’янівці, в якій мешкають три покоління жінок, стає метонімією радянського побуту: усе спільне й прозоре, немає простору для індивідуальності, зате є постійний контроль старших і постійне відчуття неволі. Згадує також захоплення своєї матері поезією Пушкіна, в якому та віднайшла ідеал свого культурного розвитку. Говорить про те, як сприймали тоді українство в столиці республіки – як провінційний різновид радянської культури, не більше. Усе це формує ту передісторію – зі своїми недоліками, але й сентиментами, з полону якої тепер доводиться визволятися, щоб прийняти нові реалії – російської агресії, нечуваних злодіянь і жахіть війни, яким немає пояснення. 

Від конкретного – до загального, від особистого досвіду – до письменницького узагальнення. Коли героїня Кононенко навіть у час війни продовжує спілкуватися з росіянами, як-от із московськими родичами та іншими, то керується ще й цією специфічною інтригою: пізнати, а як же виглядає світ із протилежного боку барикад? Вона пише: «Зрештою, мені цікаво, як воно там, у тій країні. Я написала роман «Останнє бажання», де є сторінки від імені гепеушника. Мені цікаво влазити в чорні душі. Душа сучасної Росії особливо чорна. Росії як універсалії. Душі окремих росіян – різні. Але зараз над нами усіма тяжіє та чорнота» (с. 99).

В умовах повномасштабної війни на особистий досвід героїні твору нашаровуються загальні роздуми про долю російської культури в Україні. Мабуть, вони великою мірою репрезентативні для всієї української еліти, яка поставлена нині перед необхідністю переосмислення власної культурної тожсамості, виплеканої під впливом (більшим чи меншим, тут не так важливо мірятися) російської матриці. Нараторка Євгенії Кононенко так розставляє акценти в межах дискусійної теми: 

«Скільки тяжітиме над нами фатум російського сюжету? – питали мене в інтерв’ю, яке надіслали з Києва. Мене ж від фатуму російських сюжетів завжди рятували французькі. Ще від шкільних років подобалися порочні жінки Бальзака і Мопассана, а дурні росіянки, які «помруть, але не дадуть цілунку без любові», викликали сміх і співчуття.

Сьогодні культурний російський фатум тяжіє над нами по-іншому: в тому, як українські медіа говорять про нинішню війну, звучать невитравні мотиви радянського дискурсу так званої великої вітчизняної. Можливо, це загальний мегадискурс говоріння про війну. Але повсюдно звучать ті самі слова, які прийшли з радянських книг і кінофільмів про війну. Мені це дуже ріже вуха. І про це я говорила також на круглому столі на Книжковому ярмарку вже по обіді. Я говорила, що мене дивує швидкість написаних книг про російсько-українську війну, яка триває лише четвертий місяць. Можливо, книги-свідчення так і пишуться, але я як літераторка іншого профілю: шукати неповторні слова і фрази – то моя професія. Тому я не можу писати аж так швидко» (с. 106).

Мабуть, неймовірної відваги коштувало авторці зізнання у власній трагедії, що припала на період війни. Ідеться про фізичне згасання та смерть її доньки Анни, враженої невиліковною формою раку. Зазвичай у літературі про такі речі не пишуть або пишуть опосередковано, завуальовано – адже вони явно суперечать літературній умовності, оголюючи нерви власне авторських переживань. Тут же історія непростих взаємин із донькою винесена на публіку – річ нечувана, ризикована, обтяжуюча для автора. І такий крок важко було б уявити, якби не попередній письменницький досвід Євгенії Кононенко (досить тривалий і багатий, зрештою) – досвід граничної відвертості, коли про делікатні справи оповідалося без встиду, попри неписаний етикет та літературну традицію. Митарства Анни,  а також її матері, яка з усіх сил прагне врятувати доньку, у французьких клініках, унаочнюють сприйняття невиліковних хвороб у сучасному соціумі. Справді, Анні переважно трапляються співчутливі лікарі й медсестри, що може бути свідченням розвиненого громадянського суспільства Франції – з емпатією та відкритістю на інших, що стали нормою. Але звертаємо увагу й на те, як Аннину хворобу намагаються потрактувати стереотипно: може, це загострення через стрес війни, може, через зґвалтування в Бучі?.. Як видно, попри емпатію щодо українських біженців, французи дуже погано уявляють собі українські проблеми.

Невід’ємною ознакою стилю Євгенії Кононенко є літературні ремінісценції та асоціації, якими помережана вся оповідь «Того божевільного року». Вони не лише вказують на фах авторки та сферу її органічних зацікавлень, вони стають істотним елементом власної художньої мови авторки, способом висловлення потаємних думок та рефлексій. Серед багатьох варто виділити трьох письменників, до культу яких найчастіше звертається авторка. Це Шарль Бодлер, Леся Українка та Анні Ерно. Вибір, звісно, не випадковий. Вірші Бодлера, знаменитого засновника декадентизму та автора «Квітів зла», звучать у книжці в перекладі Кононенко. Вона зізнається, що мріє перекласти всього Бодлера. Читач може здогадатися, що саме цей поет найбільше відповідає настроям і переживанням авторки, та ще й в умовах «божевільного року». Культ Лесі Українки має виразне національне маркування: цей ідеал української жінки-письменниці й інтелектуалки незмінно приваблює авторку «Того божевільного року» й відлунює, окрім цитат, наміром написати книжку, присвячену постаті української Кассандри. Особливий зв’язок задекларовано також із творчістю Анні Ерно: Кононенко пишається, що стала першою перекладачкою її творів українською, ще задовго до того, як французька феміністка стала знаменитою у світі та отримала Нобелівську премію з літератури (2022). Але й визнає, що французька письменниця дуже сильно вплинула на формування її власних літературних смаків. Паралелі тут очевидні: обидві трактують творчість як себеписання, тобто працюють на межі автобіографізму, у жанрі, який дослідники окреслюють як автофікшн.  

І форма щоденника, і межова щирість оповіді Євгенії Кононенко вказують на успішне застосування заповідей Анні Ерно. Можна сперечатися щодо окреслення жанру «Того божевільного року»: авторка вказує, що це роман, однак грані умовності тут дуже прозорі чи навіть відчутні. Натомість автобіографізм є повсюдно підкреслюваний, він просто «зашкалює», як для художньої оповіді. Слід застерегти, що для авторки такий прийом цілком адекватний. Вона не схильна епатувати заради епатажу, як це буває в феміністичній прозі. Радше схильна випробовувати межі можливого, грані виражального у слові. А це веде шляхом від простого автобіографічного віддзеркалення до стриманої відстороненості, до вдумливої авторефлексії. Ось як Кононенко реагує, скажімо, на публічне оприявнення інформації про еміграцію до Франції в часі війни: «Тепер уже всі можуть знати, що я в Ліоні. Я не приховую цього, але й не афішую. Звичайно ж, хтось у коментах дописує про аморальність еміграції. Це могло б викликати в мене напад гніву, а не викликало» (с. 101). 

Дистанція поміж автобіографічною безпосередністю та літературністю, вочевидь, таки є, проте Євгенія Кононенко не прагне акцентувати на ній, залишаючи читачеві простір для домислювання та довільних алюзій. І це одна з переваг її ощадливого письма. Очевидно, йдеться про витворення такого особливого дискурсу, в якому неможливо буде відділити автора від героя, а реальне переживання від літературної умовності. Саме на цій ризикованій межі балансує Євгенія Кононенко. І слід зазначити, що таке балансування не тільки є переконливим актом авторового «розчинення» в оповіді. Воно приваблює читача й робить прозу цієї письменниці неповторною. Уміння писати про себе, та ще й критично, з нотками самоіронії свідчить про високий інтелектуальний поріг авторки: вона не потребує вдавати з себе когось, ким не є, проте шукає способів доглибно виразити те, що насправді відчуває, без огляду на літературні умовності, суспільний етикет чи можливе несприйняття публіки.