Re: цензії

03.03.2024|Ігор Зіньчук
Моя правда
21.02.2024|Ганна Кревська, письменниця, членкиня НСПУ та НСЖУ
«Стежками босоніж» до широких доріг
19.02.2024|Ігор Чорний
Жертва на вівтарі патріотизму
Тренос за Узбережжям
Присутність відсутнього
13.02.2024|Валентина Семеняк, письменниця
Неймовірні містечкові пригоди про… призначення людини на Землі
Катарсис цього місця
06.02.2024|Віктор Вербич
Крізь безмір материнського болю: драма Марії Матіос
30.01.2024|Валентина Семеняк, письменниця
Ключ до пізнання – у назві
30.01.2024|Олександр Забарний, доцент Ніжинського державного університету ім. Гоголя, кандидат педагогічних наук, член НСПУ
На перехрестях Слова і Часу: сторінками нової книги Людмили Тарнашинської

Re:цензії

22.11.2023|10:12|Віктор Вербич

Благословення вистражданою любов’ю

Євген Хотимчук. Доля матері. – Луцьк: Вісник. К., 2023. – 358 с.

«Живемо, завдячуючи  молитвам наших матерів», - ця констатація письменника Василя Слапчука, Шевченківського лауреата з Волині, по-своєму універсальна. Вона суголосна і з художнім світом, що постає у «Доля матері» його земляка Євгена Хотимчука.  У цій книзі малої прози (оповідань і повісті в новелах) – чесний екскурс у фактично страдницькі долі, соціально-психологічна панорама волинського села 50 – 80 років ХХ століття. Хоч автор не обмежується цими часовими рамками, іноді апелюючи   до трагічних перипетій Другої світової війни, вводячи в це збірне прозове полотно  і міських персонажів, митців, інтелігентів, свою та читачеву увагу він сконцентровує передовсім на неймовірних історіях  тих, хто живе-виживає, працюючи, не покладаючи рук, на  колгоспній панщині, на власних клаптиках землі-годувальниці.   І хоч ідейно-тематично  книга  наче зіткана    зі зворушливих оповідей про, на перший погляд дуже різних,  суперечливих, іноді кардинально інакших характерів (письменник ці тексти згруповує у  три розділи), домінуючим залишається образ Жінки. А точніше – Матері з великої літери. Тієї, яка зізнається  уже дорослим дітям: «Я для вас  вимолила   щасливе життя. Бог мене почув, допоміг вам вибитися в люди» («Молитва»);  «Я вам, діти, вимолила щастя» («Ваші сльози болять мені й досі»).

Книга осяває непідробною, незгасною, щирою  непоказною любов’ю, синівською (нерідко запізнілою) вдячністю матері. Адже  на цих сторінках – жодного факту фальші. Часто це художні версії власних історій, болісно-вистраждана правда, яка відкриває очі та очищає душу. У багатьох випадках – це   довірливо-сповідальні оповіді Євгена Хотимчука про  жінку. Передовсім – про ту,  яка дала йому життя, повсякчасно допомагала  за будь-яких обставин, попри невдачі, падіння, прикрощі,  бути із Богом у серці. Яка й по завершенню свого  земного шляху для автора  «десь близько, зовсім поруч, завжди готова прийти на  поміч»  («Шкодувала для себе булочку за п’ять копійок»). Яка, переконаний Євген Хотичук,  «коли сниться, знаю точно… Мати з того світу  мене попереджає» («Чекання»).

Присутність автора як персонажа багатьох текстів неприхована, явна. Причому зазвичай читач для нього – той  приятель, якому, нічого не скрашуючи, можна та варто  довірити прожите й пережите. А оповідь, що нерідко ведеться від першої особи, ще істотніше мінімізує уявну  відстань між ними. Мовленнєвий  колорит персонажів (вони часто не герої, а, буває, дивакуваті, совісні, багаті  морально  у  своїй матеріальній  вбогості) ще більш спрацьовує    на  це зближення.  Діалектизми    (як теплиня, гет, мона, зара, встидотниця, ровер, шпикулянт, лалатити),  афористичні  примовляння (як «Казав пан: кожух дам», «Їсти не дай – тільки язиком почесати», «Живу, як у пеклі, вже гірше не буде»), влучні прізвиська  (Семеньчик, Мецик, Керенський) - все це переконує, переселяє     читача  в атмосферу волинського села так званого радянського періоду. Попри лихоліття, негаразди, цей сільський світ кличе у себе багатьох тих, хто змушений був навіть утікати від нього. Тихін (повість «Вивезенці»), якого так і не зрозуміли діти та дружина,  вертається на рідне обійстя-руїну, навіть устигає з розібраної старого дому звести  невелику хатину, завести молодий сад, щоб невдовзі в самотині, але з відчуттям умиротворення завершити на батьківщині  свій земний шлях. 

 Навіть після непоправних падінь  і  наче вже зовсім втрачені персонажі творів Євгена Хотимука, принаймні на фініші свого життя, знаходять у собі   силу покаятися, хай і  надто пізно, та очиститися правдою перед своїм відходом. Як зокрема Онисько («Бандерівський вилупок»), який звертається до лікаря Андрія: «Я довго, довго мучився й страждав, не можу спати… І я рішив сказати,  посповідатися, бо далі не витримаю, мабуть, зійду з розуму… То я продав твого батька… Але мені мало було   того… Винний я, ой як винний… Не можу далі з цим жити».  Однак  ця правда, на яку спромігся старий чоловік, вирятовуючись від власної нікчемності, виявляється вбивчою для Андрія.

Навіть крізь  трагічні розв’язки у життєвих сюжетах (як у «Грицевій криниці») автор акцентує  на внутрішній потузі цих начебто непомітних людей, спрацьованих, прив’язаних до традиції, прабатьківських неписаних канонів гідності, чуття рідної землі.  Вони часто здаються дивакуватими, з них, буває, насміхаються, їх осуджують, але, попри все, ці образи закарбовуються в пам’яті, нерідко зігрівають своєю незахищеною добротою. Євген Хотимчук зізнається: «Не писати про тих людей не можу, бо такі вони колоритні, неповторні» («Мецик»).

Завдяки текстам,   написаним у різні періоди, маємо нагоду стати свідками й письменникової еволюції    не лише в творчому сенсі, але й у його сприйманні політичних реалій та ідеологем. Якщо у  «Тихому досвітку» автор, очевидно, погоджується  з пасажами старого чоловіка  про «свято Перемоги», то вже в оповіданні «Спина» післявоєнний  період сприймає  як «прихід червонозоряних окупантів». А в  «Таємниці життя і смерті Степана  Пархомука» (документальна  оповідь про першого чоловіка своєї матері) Євген Хотимчук захоплюється вояками УПА: «Господи, які ж це були відчайдухи! Як же треба було любити Україну, свій народ, щоб свідомо йти на вірну смерть… Так хочеться вірити, що прийдуть ще нащадки й достойно   оцінять цих справжніх, великих героїв». 

Утім, він, не вдаючись до езопівської  мови, до недомовленостей, будучи максимально відвертим, аж ніяк не нав’язує своїх поглядів у публіцистичних аргументаціях. Автор «Долі матері», осягаючи  сутність епохи, її переламних, доленосних моментів  крізь  призму доль  персонажів    своїх оповідань, дає шанс й своєму читачеві для власного бачення. Він сфокусовує увагу на психологічних чинниках, коли  власне ці долі й найяскравіше проявляються. Причому особливість  стилю  Євгена Хотимчука  зумовлюється і його сприйманням природи не як фону, а як персоніфікованого, олюдненого учасника подій. У нього  «яблуневий сад стрепенувся, ожив, заграв, заспівав. І кожне деревце  наввипередки потягнулося до сонця, розкрило свої малесенькі квіточки-оченята, такі ніжні, щирі й довірливі» («Яблуневий цвіт»), «І знову розляглася тиша» («Пізня весна»), «Густий спориш голубив своїми холодними кучерями ступні» («Солдатка»). Адже так щемливо сприймали світ його герої, так   сприймає    буття сам автор.

У «Долі матері» особливо зворушливі жіночі історії. Як у баби Мотруни («На вокзалі», яку залишили  напризволяще діти, як у Степаньки (однойменне оповідання), що наче «очоловічена»  важкою працею, та насправді залишається  беззахисно-дитинною. Часто ці долі означені   сумним карбом самотності. Чи то йдеться про тітку Глашу («Тихий досвіток»),  чи сільську цілительку  Катерину («Духовна баба»), чи бабу Уляну «Нічна телеграма», бабу Настю «Втеча», чи Любу, яка сама своє життя вміщає в   народнопісенну констатацію: «Мала ж я, мала  і червоні, і білі ружі, й аж чотири мужі, та щастя – як кіт наплакав» («Ой червона ружа  та й білая ружа…». 

Надзвичайно щемлива оповідь про  життя Теклі, яка вже приречна. Причому наближення  смерті синхронізується з приходом весни, що несе з собою воскресіння природи  Та поряд усе-таки коханий чоловік, який після своїх митарств і гріхів таки повернувся до Теклі. Тож і навіть коли відчуває, що «самотність, яка тримала її під руку десятками літ, знову узяла своїми чіпкими,  холодними долонями за серце», думає про Федося. І за якихось кілька миттєвостей до відходу ця жінка, не нарікаючи  на долю, вдячно тішиться умитому  весняними дощами сонечку, яке «весело заглянуло у світлицю  і ніби дихнуло теплом і ласкою». 

Автор «Долі матері» наближає читача до подивування вічною загадкою парадоксальної, життєдайної сутності жіночої душі. Лікарка Ніна Артемівна рятує життя Оленці, яка зі слізьми в очах розповідає про загибель Андрія, якого обидві любили («Суперниці»). Зріднені душі виявляються навіть у тих, які розділені бар’єрами   віку і щойно дізналися про імена одна одної  (як Лариса й Катерина в оповіданні «Женила сина Катерина»).  Водночас далеко не завше   показовий вияв  негативних почуттів – істинне віддзеркалення «я». Так дві подруги на словах осуджують Гольку (Ольгу), а насправді тішаться з приводу  її щастя. Вони всміхаються «самі до себе  якось так   дивно, незвично, підморгуючи одна одній» («Солдатка»).

Книга Євгена Хотимчука, якими  б драматичними не виявлялися долі персонажів, зворушує своєю глибинною людяністю, переконує у неминучості торжества християнських цінностей, спонукає читача  до роздумів  про правильність чи неправильність  персонального життєвого вибору,  закономірність розплати за самообман. Хоч зазвичай   у цих художніх життєписах  стільки трагічного, при цьому  настроєва тональність відлунює добродушним гумором, іноді – іронією. Як зокрема - в оповіданні «Празник»,  коли  завершальним  акордом частування стає щорічна сцена «мордобою». Адже автор, для якого сільський світ – це джерело, яке  повсякчасно  надихає, абсолютно не ідеалізує навіть тих, кому симпатизує. Він залишається вірним правді, не вдаючись до менторських настанов,  як треба жити, шукати виходи у глухих кутів, з якими нікому не розминутися. 

«Доля матері» надзвичайно особистісна, у багатьох    моментах  це автобіографічне  збірне прозове полотно. Та водночас     вона  стає і своєю для читача, який чекає не сенсаційної інтриги,  а  подивовується переплетінням доль,  отримує моральний стимул для того, аби за жодних обставин не опускати руки, знаходити силу, аби підводитися після падінь. Євгена Хотимчук, роздумуючи про нинішні воєнні реалії, зізнається: «Болить мені серце за Україну». А відтак, ще раз пояснюючи вибір назви  книги, знову звертає погляд  на постать  незабутньої матері: «Дякую Господу, що вона така в мене була».   

«Щоб ми стрічалися», - так промовляв, чаркуючись, під час кожного тосту  тракторист Іван Каленикович, герой оповідання під назвою цього побажання.  А  мама письменника   вечерю  з нагоди  Рідзва  чи іншої  знакової події релігійного календаря, «потайки витираючи сльозу»,  розпочинала з мудро-сокровенного: «Подякуймо Господу за все і порадіймо,  що можемо це свято відсвяткувати, а ще просімо Бога, щоб наступного діждати» («Тости»). Тож, перефразовуючи ці зичливі слова, подякуймо Євгенові Хотимчуку за  непроминальне свято  творчості у сподівання  на прийдешні зустрічі з героями його нових книг.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

01.03.2024|13:50
«Маріупольську драму» покажуть в Ужгороді та Києві
27.02.2024|14:06
«Книжка року’2023»: оголошені результати рейтингу
21.02.2024|13:57
Український ПЕН започатковує Читацький ПЕН-клуб
21.02.2024|13:02
11 березня у Львові відбудеться концертна програма «ТЕЛЬНЮК: Наш Шевченко»
14.02.2024|14:54
Сельма Лаґерльоф, «Морбакка» та література: книжкова розмова з Наталею Іваничук
12.02.2024|14:24
Пошуки сенсів, спогади та рефлексії матері воїна у книзі Олени Чернінької «Лемберґ: мамцю, ну не плач»
12.02.2024|13:33
Юлія Чернінька презентує у Києві свою нову книгу "Барні 613"
12.02.2024|13:29
У лютому 2024 року світ побачить нова книжка Андрія Любки "Війна з тильного боку"
12.02.2024|13:27
Міжнародна премія імені Івана Франка 2024: оголошено прийом наукових робіт
12.02.2024|13:25
Бестселер, від якого не відірватися: перші враження про книгу «Посібник з убивства для хорошої дівчинки»


Партнери