Книжка побачила світ минулого року. Це повість для дітей середнього шкільного віку. Але читати її  рекомендую всім: від малого до великого.

Чому я люблю такі книжки? Бо це історія. Навіть хай місцями художньо оздоблена авторами, та все ж про події реальні, які давно б вже могли і  загубитися в часі, аби не оці письменницькі оповідки.

Трагічні долі, необдумані кроки влади, страшні наслідки, які й досі відгукуються багатьом, безліч сімей, які змушені були залишити свої домівки назавжди, смерті, довічні хвороби тих, хто гасив пожежу…

 У своєму творі Костянтин Климчук змальовує життя звичайного хлопчика Жені, дитинство якого переривається подією, що назавжди змінює все. Аварія на Чорнобильській АЕС зриває з місця сотні тисяч людей. Вона розлучає на певний період Женю з сестричкою, бо ту везуть в інше місце, з батьками.

Тато Жені стає ліквідатором, провівши кілька місяців за крок від смерті, в самому епіцентрі подій. Зворушливими до сліз в книжці є листи батька до сина, які він пише, не для того, щоб надіслати дитині в табір, а для того, щоб коли прийде час – син дізнався всю правду про те, що відбувалося насправді.

Є ще багато цікавих моментів у написаному – тодішні дитячі табори, що часом нагадували колонії,  відношення до української мови в радянському Криму, черги в магазинах і страшенний дефіцит товарів. Все це вкотре розвінчує міфи про щасливе дитинство та й взагалі життя за часів СРСР. І, не дай Боже, аби воно хоч в якійсь мірі знову повернулося до України. Коли йдеш вперед, аби досягти цілей, не варто й на півкроку повертатися назад.

На що ще звернула увагу — родинні цінності, вони тут прослідковуються в кожному абзаці: діти, батьки, родичі, повага, взаєморозуміння, підтримка, любов… Те, що має бути  з нами, у кожного з нас. Від діда-прадіда зігріває українців саме родинне тепло. Головне — не дати в поколіннях згаснути цьому вогнику.

Мова твору динамічна, жива. Тож зичу всім приємного читання і хай сонце над українським небосхилом більше ніколи не буде чорним!