До збірки Богдана Томенчука «Вишийте, мамо, бронежилет» увійшло 300 віршів, написаних поетом у різні роки. Як зазначено в анотації видання, це «вірші про життя в часи, коли вишивають не сорочки чи весільні рушники, а бронежилети…». 

Автор книги родом із Коломийщини, живе і працює в Івано-Франківську, за освітою — математик, за біографією — освітянин, управлінець (не плутати, як сам каже, з чиновником), але встиг видати добрий десяток книжок. Ця, тринадцята, витримала кілька  видань, безліч презентацій, а виручені кошти з  реалізації тиражу у більш як 550 тисяч гривень були перераховані на потреби Збройних Сил України.

«Вишийте, мамо, бронежилет» — фраза визначає війну з московітами як всенародну, священну. Війну українців, саме українців (хто ще проситиме у матері вишиванку, йдучи на фронт?). Війну за глибинні цінності. Війну, освячену найсвятішим, — українською Матір’ю. 

Три слова, у яких і суть, і заклик. 

Слова́, яких вимагав час. 

Такі слова залишаються» — ось як у соціальних мережах означив назву книги «Вишийте, мамо, бронежилет»поет і публіцист Сергій Чирков. Не так важливо, як слово виглядає. Важить, як воно звучить і відлунює... Коли навіть шепіт волає. Є один спосіб слово записати. І безмір способів — прочитати, відчути, озвучити. І вірити автору, що йому «писалося, як дихалося. Вірніше, майже сповідалося»:

Пиймо, хлопці, до дна. Закусім спасівками. 

Цього літа вродили такі спасівки. 

Чи насіє снігів мать-росія над нами, 

Чи постеле до ніг Україна святі рушники?.. 

І справді: вірші Богдана Томенчука — це згусток смислів, народжений зі згустку болю, у якому «Білий світ, як осколок. / Недоречний. Сліпий...». Написані у різні часи, до війни і  в час війни, але всі вони — щоразу сучасні: 

Сорочки після ран — ніби душі, перепрані в ропах. 

Нависають літа, як невзята в бою висота. 

Помолися за них, порятована ними Європо, 

Бо між них постає братовбивство, як мста... 

Більшості поезій Богдана Томенчука характерні його натурфілософські вподобання при спогляданні жорстоких реалій воєнної пори, деталізація образу, намагання зазирнути у душу свого ліричного героя, говорити його словами: 

Нас було двоє... Неміряно їх, 

А в патронташі — ні грама. 

Ангела я захистити устиг, 

Ангел не встиг мене, мамо... 

Автор часто експериментує над мінорним настроєм, змушуючи читача співпереживати, а іноді й відчувати свою провину за жертви цієї війни, як ось у цих рядках: «Герої вмирають... Зневажена слава / Проходить понуро крізь стрій. Чи крізь нас?». Над усе болить поетові, що світ дедалі стомлюється від війни в Україні, і ця байдужість обертається для українців величезними людськими втратами. Ще на початку тридцятих років минулого століття, «коли Україна за право життя з катами боролась, жила і вмирала… Європа мовчала», Богдан Томенчук сьогодні услід за Олександром Олесем застерігає: «Ох Європо, Євро́... Ти ж насправді без нас не Європа... / Нині ми, завтра ви... Бо інакшого вже не дано...». 

Вдаючись до поетичних алюзій, автор по-своєму інтерпретує, осучаснює відомі симоненківські рядки «На цвинтарі розстріляних ілюзій / Уже немає місця для могил», що стали епіграфом до одного із віршів поета:  

Світи живуть, як у кавовім блюзі... 

Там, де полеглих небувалий здвиг, 

На цвинтарі розстріляних ілюзій 

Тримають місце мертві для живих... 

Іноді психологічне напруження, викликане мінорною тональністю вірша, вибухає несподіваним поетичним одкровенням, нещадною іронією, що на межі надриву і відчаю, . 

Болить? Не бійся... Все лікує час 

Отой, котрий патологоанатом...

У Богдана Томенчука яскраво виражені художні акценти при інтерпретації тих чи інших подій воєнного часу, коли стисла поетична замальовка з яскравою тропікою стає більш переконливою, аніж її банальна героїзація. Часте звертання до вищих сил, до Творця, використання біблійних сюжетів тісно переплетене із осмисленням сьогоднішнього буття. Цей особливий вид алегорії у збірці не можна не помітити. Час від часу використовуючи алюзію як художньо-стильовий прийом, поет натякає на божественне творіння людини із глини, якої у раю вже нема: «Ти не повіриш, то прозрілий Бог / Копає глину. Не в раю. В окопі...». Безумовно, цей особливий засіб інтертекстуальності обізнаний і кмітливий читач витлумачить недвозначно. 

Прочитуючи вірш за віршем, провідчувавши кожен їх рядок, що як «уривок лінії долонь», складається враження, ніби поет ретельно занотовував свої емоції упродовж багатьох літ. «Хіба щось недобачив крізь сльозу», як сам каже в авторській передмові. 

При переважно автологічному класичному віршуванні, лірика Богдана Томенчука проникає у свідомість вишуканим Словом, іноді піднесеним і врочистим, що на мінорному чорно-білому тлі поетичних текстів виглядає обнадійливим світлим променем:

Пробачте за пафос... Та хто ми без тебе, Вітчизно? 

Хлібина зчерствіла? Непраний обрус на столі? 

Як станем камінням — то хай воно ляже наріжно 

Церквам і соборам, хатинам, палацам, хрестам... 

Та все ж громадянська лірика автора практично позбавлена патетики, ідологем та гасел. У ній відображена душа автора, всуціль переповнена болем за Україну, яка по-справжньому ще не відбулася у формально незалежній «покурвленій» державі, у країні «ампутованої правди…» з підміненими поняттями справедливості та людської гідності. Аж зашкалюють емоції від оголених рядків вірша «Приймай парад, покурвлена державо»: 

Ідуть твої, державо, ампутанти, 

Що плоть і кров, що хліб твій і вино... 

Комбати, рядові і комбатанти, 

І нині сущі, й витлілі давно...

Що крок, то кров, покурвлена державо... 

Вони ідуть... Німа хода без ніг... 

…На сю ходу нема у тебе ради, 

Бракує навіть справжньої сльози, 

Країно ампутованої правди, 

Ти відчуваєш, як зійшла на пси?

Коли тобі ампутували совість, 

І вшили замість неї сурогат? 

Вони ідуть... У них така спадковість 

Приймай цей покалічений парад…

Натурфілософське сприйняття реальності поетом стосується глибини інтуїтивного проникнення у її сутність. Для ліричного героя збірки в основі її — «…лиш любов одна», що здатна піднімати «кожного назустріч кулі», та віра у воскресіння України зі згарищ війни:  «Я вірую... Без міри чи над міру / Грішу... Грішив... Усі ми не святі... / Болить мені, як розпинають віру / Й мою Вітчизну на однім хресті...». Вона для автора  — воістину Божа, «єдина, як вибір», яку він справедливо порівнює із неопалимою купиною.  

Своєю збіркою «Вишийте, мамо, бронежилет» Богдан Томенчук продемонстрував уміння дисциплінувати поетичне мовлення, говорити про серйозні речі простими словами, які «чомусь усі, немов обрізи, / Що ними хоч стріляй, а хоч кричи...». Він вільно володіє усім інструментарієм версифікації, питомою українською лексикою, якій додає шарму відчутно галицький говір, довільно розставлені наголоси у словах: «Так мало терпінь, та вже всі поза креш. / Пізнай, де хрестини, де тризни. / Розли́лася кров, мов гранатовий фреш / Обрусом твоєї Вітчизни». Вишукано звучать ліричні медитації, особисті переживання людини, здатної подолати внутрішні страхи і чути, мов себе, довколишній світ: 

Ці відстані, розкидані по верстах, 

Ці відчаї приречених страхів, 

І кожна зірка, як натільний хрестик 

На тілі відквітаючих бузків... 

Попри тематичне переобтяження збірки мілітарною поезією («часи такі»), вона усе ж приголомшує своїм змістом, глибинною філософією сприйняття світу, чіткою громадянською позицією автора та вмінням зачепити читача «за живе». Це книга-молитва, щоденник правди і важких одкровень про найглибшу і найболючішу любов, про героїв та перемогу. 

17.11.2024