Твори, написані жінками, вирізняються не тільки увагою до жінки та її проблем, а й іншою категорією мислення та манерою — для «жіночої прози» властива імітація розмовного мовлення в письмі. Чи має така література, що носить здебільшого ігрову та розважальну функції, місце в літературі? Попри те, що в українській «жіночій» прозі маємо авторок класичного взірця — Марка Вовчка, Ольгу Кобилянську, Лесю Українку, Наталію Кобринську (а також цілий ряд письменниць другорядного плану), думки щодо цього неоднозначні… Інтерпретувати таке письмо, як і будь-яке інше, нема сенсу: це подібно до витіснення порожнечі порожнечею. Натомість варто окреслити його цінність у своїх текстових проявах: воно має інший тон — натуралістичний. А ще в «жіночій прозі» тонко відтворено психологічний стан (особливо якщо це героїня — не герой), проаналізовано різноманітні проблеми (зокрема моральні, етичні, соціальні, ґендерні) та реконструйовано світоглядну парадигму.

Чи зуміє жінка пройти через усі випробування долі? Чи вистачить їй сили та духу вирватись із кайданів сімейного диктату, щоб відчути себе щасливою? Як довго жінка нестиме тягар ілюзій вибору? Чи вона наважиться не продовжити тринадцятилітню функцію репродукції та надалі не приховувати нелюбов до чоловіка втечею від реальності? Чи позбудеться страху невідомості? А головне — що буде далі? Відповіді на ці питання шукає Юлія Сільчук (Полісянка)у своїй трилогії «У тілі жінки», що складається із трьох повістей, у кожній з них перед читачем постає Femina est (Вона —  жінка). Авторка зуміла поєднати різні світи… А все тому, що в Юлі Полісянки ліро-епічне світовідчуття, вона глибоко проникає в схованки жіночої психіки та відтворює душевні переживання тріади жіночих образів — Анни Травневої, Уляни та Вікторії (Віти).

«Але в хаосі жіночих типів нашого письменства нема майже ні одного окресленого, живого і дійсно позитивного образу», — писала Олена Теліга в статті «Якими нас прагнете?», де розкритикувала три іпостасі жінки. І в Юлі Сільчук — також ні. Жінки-героїні трьох повістей — з трагічними долями матері, творчі натури з психологічними травмами та комплексами, внутрішньо самотні дружини чоловіків з егоїстичними потребами. Вони вирішують самотужки не тільки особисті, а й родинні проблеми.  Образи цих жінок тяжіють до типового образу епохи романтизму — жінки-жертви. 

І тепер — деякі штрихи щодо кожної повістини.

Перша — «У тілі жінки» — найбільш трагічна, однак читається з усіх трьох повістин найлегше, попри те, що героїня живе наче «в клітці», з якої чомусь не намагається виборсатися: продовжує терпіти сімейне насилля, виховує дітей, майже спокійно відповідає на кпини свекрухи. У цій повісті авторка найповніше розкриває внутрішню драму жінки — героїні Анни Травневої, вдаючись до екстравертного психологізму — відтворення переживань через моделі поведінки в конкретній ситуації. Це історія жінки, що перебуває не лише в ґендерному конфлікті з чоловіком, а й у ментальному протистоянні зі своїм «Я», поняття про яке в неї викривлене, тому не може зробити вибір на свою користь.  У загальному історія схожа на монолог: у сюжеті є чимало авторських відступів, за якими читач має змогу «пройтися думками» Анни Травневої, відчути її найтонші психологічні зрушення. Окрім того, деталізовано не лише її психологічний, а й емоційний стан.

Друга — «Вісім кольорів веселки» — найбільш вдала з усіх трьох. Героїня цієї повісті вірить у власну співтворчість у соціумі і хоче втекти з полону чоловічої пристрасті. У діалоги вплетені образи-емоції (Спокій, Настрій, Осуд, Поспіх). Це те, чим наповнена Уляна і те, що говорить всередині неї. На відміну від попередньої героїні, яка розчарувалась і втратила інстинкт самозбереження, вона здатна до самоіронії, бо ще наповнена ресурсом, а не лише вдається до відвертої сповідальності. Підсвідомо Уляна розуміє, що єдиний вихід — втеча. Вісім кольорів веселки — відтінки внутрішньої душевної структури героїні.

Третя — «Пройтися чужими снами». Головна героїня Вікторія — матір п’ятьох дітей, яка жертвує собою задля того, щоб врятувати чоловіка Олеся, з яким прожила тринадцять років не подружнього життя — «сумісництва», від АТО. На відміну від двох героїнь попередніх повістей — Анни Травневої та Уляни, наважується покинути чоловіка та переїхати в Угорщину: «Сім’я, очевидно, розпалася, бо Віта не витримала «батьківської» і «повчальницької» манери спілкування з нею свого чоловіка»; «Минули роки. Віта — успішна самодостатня жінка, волею долі живе і працює в Угорщині». Повість дечим фрагментарна та уривчаста. Сюжетна лінія обривається щоденниковими нотатками Вікторії, який з її дозволу Юлія Полісянка прочитала та спробувала канонізувати. А ще на розгортання сюжету впливають вкраплення подій з різних часових проміжків — авторка нібито пише й водночас пригадує щось важливе — так, ніби «боїться забути». Такі відступи відволікають, не ускладнюють розгортання самої історії й не надають їй певного колориту, хоч без деяких із них доволі складно уявити повість цілісною та довершеною. Тому складається враження, що «Пройтися чужими снами» (включно із записами Вікторії) — щоденник.

Щодо трилогії — трапляються мовні неточності, але вони не надто суттєві. Найголовніше те, що повісті про жіночу долю цікаві, наповнені енергією, світлом, чуттєвістю, — це ніжне письмо. Юля Полісянка здійснила місію письменника — написати історії, де героїні здатні мріяти, хоч деякі з них не вірять у їхнє здійснення. Авторка трилогії належить до розряду тих, хто майстерно оповідає жіночі історії. Юлія Сільчук написала три повісті про жінок у світі, повному тіней, з любов’ю та симпатією до кожної з них, але чи відпустила їх у цей жорстокий світ?