Житомирський текст письменника, доктора філологічних наук, професора Петра Білоуса почав формуватися, на мою думку, з невеликої за обсягом книжки «Місто на горі» (Житомир, 2008), у якій автор запропонував подивитися на старовинне українське місто, відкинувши глянцеві стереотипи про його походження, назву та історію («альтернативне краєзнавство»). Тут простежено, як ставилися до міста відомі учені, письменники, митці, котрі народилися або певний час мешкали у Житомирі, як місто негативно  впливало на їхню творчість і діяльність. Уже тоді думка читачів розділилася на патріотів і тих, хто критично ставився до історичного буття міста. Пізніше Петро Білоус видав книгу «Житомирські легенди», куди увійшли есеї «Житомир чи Житомель», «Старовинне ім’я ЖИТ», «Житомир як метафора», «Гибле місце» та ін. За останні шість-сім років професор університету написав і видав низку повістей, у яких зримо представлений Житомир, його історія, топоніміка, колоритні персонажі: «Житомирські підземелля: потойбіччя», «Житомирська відьма», «Потонулий човен», «Гороскоп для буржуя», «Університет суворого режиму». 

Нещодавно Петро Білоус опублікував трилогію: романи «Міст самогубців», «Секретар, або Житомирський скарб», «Житомирський апокриф», які об’єднує один об’єкт зображення — Житомир. Тут місто постає, мабуть, найвиразніше завдяки поєднанню ключових аспектів: історія, знакові факти, легенди, побут і культура, критично-аналітичний дискурс міського буття. Загалом все це  становить (включаючи і вище названі твори) «житомирський текст», під яким розуміються різні міські історії, міський фольклор, знайома житомирцям топоніміка, відомі персонажі із минулої і теперішньої історії міста. 

У романі «Міст самогубців» розповідь зосереджена на знаковому житомирському об’єкті — знаменитий пішохідний міст через річку Тетерів. Його називають (особливо у молодіжному середовищі) «мостом закоханих», бо нібито там часто зустрічаються юнаки і дівчата, символічно прикріплюють замки на бильцях на знак вічного кохання. Автор відкидає таке визначення і провокативно пропонує назвати це місце «мостом самогубців», адже час від часу звідти кидаються із шістдесятиметрової висоти нещасливці. 

Петро Білоус у цьому разі покладається на міський фольклор, адже серед житомирців різного віку постійно циркулюють розповіді про трагедії на мосту. Отож в усній формі «міст самогубців» набуває моторошного, навіть містичного змісту. Саме в усній формі, бо міліція-поліція хоч і фіксує випадки самогубства на мосту, але ті протоколи не оприлюднюються, що дає ще більший простір для домислів. 

Що знає пересічний житомирець  про цей міст? У романі оприявнюється справжній факт: будівництво мосту як продовження паркової зони було заплановане до московської Олімпіади-80 (олімпійський вогонь мали пронести через Житомир), але через організаційні промахи цей міст постав аж у 1982 році. Так, він став улюбленим місцем для відпочивальників, бо поряд — парк. Та виявляється, що міст приховує чимало таємниць, які стали предметом уваги у легендах. Автор саме на цьому акцентує і за допомогою літературних  прийомів розкриває мотиви суїцидів на мосту.

Але для роману потрібен був цікавий, захоплюючий сюжет, певна інтрига, колоритні персонажі, і автор із цим блискуче впорався. Ба більше, у цьому романі є декілька сюжетних ліній, пов’язаних із головними персонажами, проте всі ті лінії стосуються мосту. Найчастіше бере участь у розвитку подій молода журналістка Марина, яка спеціалізується на розслідуваннях, тож легенди про пішохідний міст її вельми зацікавили. Одна з них оповідала про стару бабу-відьму, яка мешкала по ту сторону річки, її хатину мали знести під час будівництва мосту. Ця жінка всіляко протестувала проти такого наміру, під бульдозери кидалася, проклинала будівельників, казала, що те місце священне і його порушувати не слід, бо буде горе. Але незабаром хтось спалив хату разом з господинею. Легенда провокувала журналістку на всілякі здогади щодо цього злочину, і їй зрештою вдається дослідити, хто був зловмисником.

Зловмисником виявився кадебіст Гибалюк — виродок, патологічна особа. Він не тільки вбив стару жінку, а, маючи схиблене ставлення до мертвих, яке зародилося у нього з дитинства, убивав чоловіків і жінок і таємно ховав їх у могилах там, куди з парку виходив міст на протилежний берег. Його хижацький портрет у романі змальовано виразно, емоційно, волею автора йому судився  ганебний кінець: ставши пенсіонером, Гибалюк переїхав  у рідне село, де його ніхто не любив за гординю, відтак хтось із селян убив його на скотомогильнику, куди колишній кадебіст любив ходити. 

Гибалюк залишив після себе записи у зошиті, де зафіксував своїх жертв. Зошит знайшов його племінник, який перейняв від дядька хворобливу пристрасть до мертвої плоті. Звали його Тимур, або Тім. Саме з ним випадково знайомиться Марина, у них зав’язуються стосунки. Але Тім її не любив, а в мить критичного психологічного стану йому захотілося її вбити, щоб зарити, як і кількох інших дівчат, на клумбі біля свого приватного дому. Марині вдається вирватися з рук бузувіра, заодно вона прихоплює із собою таємні записи його дядька.  Це становить кульмінацію роману. 

Марина мала подружку, яка працювала у прес-центрі обласного МВС. Саме та допомогла їй ознайомитися з архівними матеріалами, де йшлося про вчинені на мосту самогубства. Розповіді про причини та обставини суїциду вмонтовані у роман і являють собою окремі розповіді, насичені драматизмом і трагізмом. 

З епілогу дізнаємося, що Тім потрапив у психіатричну лікарню, а Марина  звернулася зі своїми доказами злочинів Гибалюка до СБУ. Усе для неї завершилося банально: її звільнили з роботи, із СБУ нічого не відповіли. У цій ситуації до неї навідалась думка про те, чи й самій не піти на міст і… Але ні. Знайшла у собі сили перейти на іншу роботу. 

Комусь може здатися, що роман «Міст самогубців» — свого роду страшилка, бо чимало епізодів у ньому (зокрема і натуралістичних) здатні викликати у деяких читачів якщо не бридке враження, то принаймні роздратування. Був відгук у фейсбуці, що  такі твори шкідливі, їх читати не варто, адже треба писати про позитивне, бадьоре, оптимістичне. Ну, тоді хай та читачка звертається до творів соціалістичного реалізму, а цей роман, як мені здається, в чомусь перегукується з європейськими та американськими бестселерами. До того ж він написаний цікаво, динамічно, прозоро, автор володіє стилем, який добре сприймається.

Другий роман трилогії «Секретар, або Житомирський скарб» повертає первісне значення слова «секретар»: утаємничений, володар та охоронець секретів, таємниць. Інтрига закладена вже на перших сторінках твору, де йдеться про те, як житомирський шляхтич Миколавський у 1635 розбоєм пограбував пана Корчевського, відібравши у нього золото і коштовності та заховав у підземеллі на Замковій горі. 

Несподівано дія переноситься у 2000 рік: на набережній Тетерева у зоні парку у човні випадковий перехожий виявив труп чоловіка, якого розпізнали — це був колишній секретар обкому, а нині старий пенсіонер. Хто його вбив, хто вклав у човен і вночі притулив до берега, людного вдень? Автор починає розкручувати сюжет, пов’язаний із житомирським скарбом. 

Цей сюжет охоплює життя головного персонажа роману Степана Полупана і є основним у творі. Петро Білоус майстерно вплітає у нього історичні екскурси, у яких ідеться про окремі події, які відбулися у Житомирі упродовж кількох століть. Увага зосереджується на тому, хто і коли мав доступ до скарбу, оберігав його, адже змінювалося місто, змінювалася влада, а той клятий скарб був тісно пов’язаний із людьми при владі, відтак за право володіти скарбом боролися, не раз проливалася кров — аж до фатального убивства секретаря обкому у 2000 році.

Одна сюжетна лінія розгортає формування і доросле життя Полупана, який ще за радянських часів мав ідею-фікс: від секретаря комсомольської організації пробитися у керівні партійні верхи, стати не менш як секретарем обкому. І це йому вдається, але заради цього він поступався честю  і совістю, чинив не по совісті щодо близьких людей (ба більше, учинив убивство і приховав його), пристосовувався, а коли партію розігнали, то, маючи у запасі нечесно придбані кошти, почав займатися великим бізнесом. Випадково довідався про скарб, захований десь у підземеллі, і відтоді його не покидав намір заволодіти ним. Він таки добивається свого: дізнається, де заховано скарб, але для цього йому довелося убити старого секретаря обкому.

І тут оживає ще одна сюжетна інтрига: слідчий Перетятько розпочинає розслідування убивства — і це детективна канва роману, виписана ретельно, детально, цікаво. Довго слідчому не вдається вийти на слід Полупана, розв’язка настає в кінці твору, коли ображена на Степана колишня дружина  заявляє на нього у слідчі органи, бо була свідком, як той посадив в авто непритомного секретара обкому і кудись повіз (бачила все те із вікна «обкомівського» будинку). Власне, на цьому сюжет фінішує, автор дозволяє читачеві самому домислити наступні події. 

Але перед цим колишній секретар і претендент на скарб Полупан зазнав ще одного краху. Він таки знайшов будинок на Замковій горі, придбав його, бо з нього можна було дістатися до скарбу. І коли він тремтячими від хвилювання руками відкрив скриню,  вона виявилася… порожньою. Що ж, така кінцівка у романі є символічною, вона говорить, що боротьба за золото, за владу — це марна самопожертва, це шлях до порожнечі. В усякому разі, така концепція автора. 

Із цим романом перегукується третя книга трилогії — «Житомирський апокриф». Схожість пояснюється тим, що і тут ідеться про таємничий артефакт — рукопис ІХ століття, який  проливає світло на час постання Житомира, відповідає на питання, хто його заснував, яке плем’я володіло ним, яким богам воно поклонялося, які вірування мало. З огляду на те, що про цей період практично нічого не відомо, а місцева влада за допомогою краєзнавців розкрутила дуже сумнівний міф, нібито Житомир засновано у 884 році, то виникає багато запитань до минулого міста і загалом цього краю.

Петро Білоус продовжує творити у цьому романі «альтернативне краєзнавство».  Цю місію він доручає молодому працівникові обласного архіву Святославу Троянчуку, котрий несподівано для себе натрапив у нерозібраних матеріалах на щільний аркуш із заголовком «Сіє писаніє о манускрипті Крисимира». Підзаголовок був такий: Переписано і перекладено зі старовинної грамоти у 1920 році Григорієм Сокуром». Далі сповіщалося що оригінал надійно заховано, і віднайти його зможе той розумник, котрий відгадає сім загадок, пов’язаних з топонімікою Житомира або з деякими відомими людьми, які тут перебували. І Святослава захопила можливість їх розгадати та знайти старовинний манускрипт. 

Чимала частина роману якраз і заповнена розповіддю про відгадування, і це у творі становить певну інтригу (дізнається Святослав, де заховано рукопис чи ні?), а його розгадки  подані як цікаві краєзнавчі розвідки з історії і топоніміки Житомира. Йому допомагає старий краєзнавець і колега з архіву Черняк, кохана жінка Рая, яка трагічно загинула, а передусім – власні знання та наполегливість у досягненні мети. Зрештою, Святославу вдалося розгадати всі загадки, немало він поморочився, поки вирахував місце сховку манускрипту (занедбаний склеп на польському цвинтарі  у Житомирі), але він і гадки не мав, що за його діями слідкує підлий чоловічок, котрий понад усе хотів прославитися і гадав, що виявлений манускрипт у цьому йому посприяє. Він і вдарив по голові Святослава, коли той тільки-но добув манускрипт, відібрав рукопис і почав міркувати, як представити йому сенсацію і прославитися на всю Україну. Проте доля часом буває справедливою. Через власну необережність злодій потрапив під автомобіль, а рукопис підібрав хтось незнайомий. І знову автор залишає фінал відкритим.

Роман цікавий ще й тим, що в ньому подано науково-популярні есеї Троянчука, де допитливий і критично мислячий автор висунув свої гіпотези щодо походження назви Житомира, часу його заснування, язичницького племені, яке оселилося у межиріччі Тетерева і Кам’янки, де  постало місто. До авторських знахідок Петра Білоуса можна віднести фрагменти зі старовинного манускрипту Красимира, стилізовані під молитви та замовляння житичів, а також під епос їхньої військової еліти. Основна ідея тих фрагментів, які перегукуються із «Велесовою книгою», — триматися своєї землі й захищати її усіма своїми силами. І сьогодні у буремний час ця ідея звучить актуально.   

Про Житомир написано чимало, і це переважно краєзнавчі описи, які творилися у радянські часи і трохи відредаговані після 1991 року. Потрібна нова версія історії Житомира. Петро Білоус запропонував художню версію, де, крім художньо-літературних обробок, можемо натрапити на раціональні  зерна, з яких і має прорости оновлена історія міста.  І названі романи трилогії «Житомир» треба сприймати як естетичний, а не документальний продукт. Це якісна і цікава проза, яка змушує уважного читача задуматися.