Одним із таких механізмів, що набуває вагомого значення, є гастродипломатія – форма культурної комунікації, заснована на гастрономічних традиціях, сервісі та харчовому етикеті. Попри свою популярність у практичній дипломатії, дана тематика донедавна залишалася поза полем системного академічного вивчення в українському контексті. Саме тому, натрапивши у крамниці на книжки В.Чекалюк "Їжа як комунікація", "Смачна комунікація: як розуміти і бути зрозумілим" і "Tasty communication", я був неабияк здивований. Адже вони вийшли з-під пера відомої експертки з соціальних комунікацій, авторки численних публікацій з іміджології, кандидатська дисертація якої була присвячена такій серйозній і актуальній темі як формування політичного іміджу держави у зовнішній політиці і дипломатії. А тут ще консультант-продавець звернув мою увагу, що дві останні книги видав і продає за долари Amazon, що не часто трапляється з українськими авторами. Заінтригований, вирішив розібратися – а чого це кандидат наук В. Чекалюк, отримавши у 2022 році диплом Стенфордського університету по закінченню курсу «Introduction to Food and Health» та сертифікат «Wine Tasting: Sensory Techniques for Wine Analysis» Каліфорнійського університету Девіса на платформі Coursera, зосередилася на їжі? Вважаю, що поясненням є обраний авторкою кут зору и на їжу як на засіб не просто задоволення фізіологічної потреби першого за «пірамідою» А.Маслоу рівня, а як на інструмент соціалізації та самоактуалізації людини – топових потреб homo sapiens. До того ж підзаголовок другої книги "Як розуміти і бути зрозумілим" викликав асоціацію з тріадою Д.Карнегі "Як здобувати друзів і впливати на людей", "Як подолати неспокій і почати жити" та "Як насолоджуватися своїм життям і отримувати задоволення від роботи", що по суті теж присвячена комунікації з метою безконфліктного й успішного спілкування між людьми.

Варто відзначити, що традиційно комунікацію поділяють на два типи – вербальну і невербальну,а останню – максимально на шість наступних видів, які часто впливають на підсвідомість і на відміну від слів здатні передавати найбільше емоційного та контекстуального змісту:

1. Кінеcика – жести, міміка, пози, рухи тіла.

2. Проксеміка – просторова поведінка та дистанція між співрозмовниками.

3. Паралінгвістика – інтонація, тембр, гучність, паузи й ритм мовлення.

4. Окулесика – зоровий контакт (прямий або уникальний погляд), який у різних культурах може трактуватися і як повага, і як прояв грубості.

5. Хронеміка – використання часу у спілкуванні, а саме пунктуальність, тривалість взаємодії, очікування відповіді.

6. Такесика (тактильна комунікація) – дотики, потиск руки, поплескування по плечу, обійми тощо, прийнятність яких значно відрізняється між культурами.

Їжа у цей та й інші описані в науковій літературі переліки не потрапила, хоча її значення для ефективного спілкування, особливо в такій непростій сфері як дипломатія, відзначав ще Талейран. Його афоризми "Кращий помічник дипломату – його кухар" та "Дайте мені гарного кухара і я вам забезпечу потрібні договори" стали класикою. Книги В. Чекалюк руйнують існуючий невидимий паркан між соціологією комунікацій, дипломатією і культурологією, адже їжа як мультивалентний компонент культури нації формує її історію, імідж, традиції і слугує розвитку культурної дипломатії.. Досить згадати, що ЮНЕСКО включила український борщ до Списку нематеріальної культурної спадщини людства, до якого, на жаль, не потрапили вареники, які вважаються відомими на наших теренах ще з дохристиянських часів. І так вразили Білла Клінтона, що він заніс цю страву до свого списку Must Be Served. Може й Д. Трамп змінив би своє ставлення до України, якби скуштував борщу та вареників? Адже не дарма німецький філософ А.Шопенгауер заначав, що мозок мислить так само, як шлунок варить. До речі, "борщ", як і "вареники", не мають адекватного перекладу англійською. Тому не дивно, що CNN включила "борщ" до 20 найсмачніших супів у світі. Та хіба можливо пізнати Україну без вареників? Досить згадати співомовку С.Руданського "Варенікі, варенікі ":

"Сидить Москаль на прилавку,

Прищурує очи…

Так і знати, що псявіра

Вареників хоче…" (Співомовки,1921).

Пояснити англомовним, що вареник – це не “dumpling”, як пропонує Google, практично неможливо, що можу підтвердити з власного досвіду, коли мені у 1991 році разом із народним депутатом І. Салієм довелося гостювати у The Capitol Hill Club -клубі Республіканської партії CША у Вашінгтоні. Іван Салій тоді був першим нардепом України, що був запрошений до клубу, і у відповідь на запитання зібрання щодо майбутнього нашої держави проілюстрував намір організувати процедури управління новою Україною так, щоб у нас "вареники самі скакали до рота", як описав цей феномен М. Гоголь. Мої зусилля як перекладача пояснити, що таке "вареники" не мали успіху, і тоді на прохання І. Салія покликали шеф-кухаря Клубу, який, сподівалися, допоможе у цій фудкомунікації. Шеф Ala Aldin Saleh виявися не тільки тезкою нашого нардепа, а й знавцем кулінарії. Він пояснив нашим американським співбесідникам, які мали слабку уяву про Україну, що мова йде про добре відомий у Канаді вареник, і він є навіть офіційним символом міста Глендон. Після такої неочікуваної інформації  наше спілкування кардинально змінилося. В результаті присутні усвідомили, що Україна – це не "раша", і ми маємо з ними багато спільного і важливого для порозуміння і розвитку співпраці.

Спираючись на отриманий у 1991 році практичний досвід з гастродипломатії та пам ’ятаючи, що імідж держави в сучасній системі міжнародних відносин залежить не лише від політичного, економічного, військового потенціалу, а й від її вміння презентувати себе через культуру, в тому числі і кулінарну, яку творить широкий загал., я просканував першу книгу  авторки, повна назва якої – "Їжа як комунікація: гостинність – це творчість. Пригощайте смачнo: голод – це агресія". З такої серйозної постановки теми стало відразу зрозуміло, що читачу пропонуються не просто рецепти смаколиків. Йдеться про нотатник, понад 80 новел якого присвячені тому, як пригощати й комунікувати, керувати настроєм, досягати емоційного контакту зі співрозмовниками, використовуючи кухню як дипломатичний інструмент, а стіл із принадливими стравами – як "смачну силу " комунікації. Сьогодні їжа навколо нас, зазначає авторка, стала об’єктом "істівної науки" – “Food studies”, а страви можуть лаятися і надихати – їхня "мова" залежить від кухаря. Їжа – це і меседж, і розвага, і антистрес, і перформанс, і прояв особистості, і мода, і мистецтво, і, звичайно, інструмент дипломатіїУ перших розділах книги авторка вводить концепт гастрокомунікації – термін, що позначає складну систему невербального впливу через їжу, атмосферу споживання та взаємодії довкола трапези. Наведені приклади — від класичних дипломатичних застіль до сучасних практик культурної дипломатії – демонструють, як гастрономія може бути інструментом впливу та порозуміння. Особлива увага приділяється постаті Шарля-Моріса де Талейрана, який вмів перетворити застілля на ефективний дипломатичний інструмент, що забезпечував як довіру, так і політичні альянси. Сьогодні за столом, як і раніше, вирішують глобальні завдання: формування зовнішньополітичного іміджу, розвиток стосунків держав, а важливість дипломатичного застілля важко переоцінити. Досить згадати, що візит Президента США Р. Ніксона в Україну у 1972 році спочатку планувався як одноденний, але згодом був подовжений на один день, бо запланували у Києві обід на честь американського Президента, де він виголосив тост, що актуальний і по сьогодні: "За героїв України у воєнний та мирний час!". Правда, ні ТАСС, ні інші московські ЗМІ чомусь не згадали про це у своїх релізах.

Як і Д.Карнегі, В.Чекалюк пропонує не тільки низку практичних порад, якими ви можете скористатися на кухні чи у спілкуванні. Вона закликає читача стати творцем, намагається пробудити натхнення, якого можливо нам не вистачає щоб бути щасливими незалежно від обставин сьогодення. Узагальнюючи зміст майже 100 сторінок тексту, можна стверджувати що авторка нематематичними засобами довела так би мовити «теорему існування» їжі як інструменту комунікації у багатоаспектному її вимірі. Але на цьому вона не зупинилася і присвятила свою другу книгу "Смачна комунікація" «теоремі про оптимізацію» кулінарної комунікації, а саме як зробити її максимально смачною і відтак дієвою.(Англомовний варіант – "Tasty communication " – це її скорочена версія). Тут йдеться про 55 "історій-закусок ", що допоможуть партнерам краще розуміти і бути зрозумілими, якщо вони скористаються порадою з першої сторінки книги – " Спілкуйся. Слухай. Смакуй. Пізнавай. Розробляй власну стратегію ". Занурюйся у всесвіт фудкомунікації, розвивай свій креатив як творець страв і атмосфери гостинності, презентуй свої ідеї і почуття так, щоб вони були цікавими і легкими для сприйняття, насолодою для інших, – радить В. Чекалюк. Сюжети книги присвячені різним аспектам комунікації, а також практичним порадам, вправам та прикладам, які ілюструють можливості удосконалення  комунікативних здібностей. Тут також досліджується вплив на якість спілкування мовлення, мови тіла та використання інших комунікаційних каналів. Наведені кейси з реального життя показують, як правильне висловлення думок при підтримці смаколиків може поліпшити взаємини й допомогти у досягненні поставлених цілей. Книга є своєрідним посібником для розвитку комунікативних навичок за допомогою їжі, формування ефективних підходів до розбудови стратегічних комунікацій та порозуміння між людьми. Авторка пропонує розроблену нею  настільну  гру із застосуванням восьми метафоричних карт, що допоможуть налагодити спілкування, краще зрозуміти себе та інших. Цінним є й те, що книги В.Чекалюк написані не традиційною для комунікативістики наукоподібною мовою, а звичною для широкого кола читачів, які зможуть не тільки внести свій доробок у цю тематику, а й стати акторами народної, культурної та кулінарної дипломатіїі фудкомунікації на різних рівнях – від особистісного до міждержавного. У світовій академічній традиції гастродипломатія досліджується такими авторами, як Пол Рокауер (Paul Rockower) та іншими, які у своїх роботах розглядають гастрономію як інструмент культурної дипломатії. Книга В. Чекалюк «Смачна комунікація» є унікальним феноменом на перетині культурної дипломатії, гастрономічної теорії та практики комунікації. Вона не лише популяризує гастрономію як форму мистецтва, але й розкриває потенціал їжі як каналу міжособистісної, міжкультурної та міждержавної комунікації. Рецензовані праці виводять гастродипломатію на якісно новий рівень – як елемент «м’якої сили» у міжнародних відносинах. Особливу увагу заслуговує доробок  Шарля-Моріса де Талейрана, якого часто згадують у дослідженнях дипломатії XVIII-XIX століть. Його  роль у створенні та використанні протокольних трапез як засобу впливу аналізується і сьогодні, а французька кухня розглядається як стратегія дипломатичного самопрезентування. На цьому тлі книги В. Чекалюк стали вагомим внеском у національний вимір даного наукового напрямку, адаптуючи та поширюючи ідеї гастрокомунікації в українському контексті для популяризації іміджу України у світі. В. Чекалюк наголошує, що їжа є елементом соціокультурної ідентичності: кожна страва є репрезентантом культурного коду. Через їжу здійснюється не лише трансляція ідентичності, а  й культурний обмін. У мультикультурному середовищі дипломатія неможлива без поваги до гастрономічних традицій. Наприклад, згадане в книзі приготування борщу як українського культурного символу може бути інструментом дипломатичного діалогу. Такі страви стають зрозумілими поза мовними бар´єрами. Авторка переконливо доводить, що дипломатичний стіл –  це простір, де відбувається не лише частування, а й політична гра. Ретельно підібрані інгредієнти, черговість подачі страв, мова жестів під час застілля – усе це формує атмосферу, що або сприяє домовленості, або її унеможливлює. У таких обставинах їжа трансформується у символ влади, щедрості або стриманості. В. Чекалюк глибоко аналізує, як психофізіологічні стани, пов’язані з їжею (відчуття голоду, ситості, естетичного задоволення), впливають на спроможність до комунікації. Наприклад, дипломатичний сніданок або легка вечеря можуть зменшити напруження, покращити взаєморозуміння та сприяти досягненню консенсусу. Авторка подає гастрокомунікацію як частину емоційного інтелекту – здатності відчувати й передавати настрій. Окрема увага приділена візуальному аспекту подачі їжі – не як декору, а як частині репрезентації. Оформлення столу, музика, посуд, сервірування – ці елементи створюють імідж, який дипломат або публічний лідер транслює зовнішньому світу. Підкреслюється, що смак, аромат, візуальна складова є не лише фізіологічними, а й семіотичними кодами.

Сильна сторона рецензованих книг – це їхня практична орієнтація. У текстах містяться численні рекомендації щодо організації застіль, правил етикету, поради щодо створення позитивної атмосфери. Наведені приклади з життя авторки та її гостей додають кейсам легкості та прикладного значення і можуть стати у пригоді культурним аташе, гастрокомунікаторам та іміджмейкерам.

Підсумовуючи, можна стверджувати, що книги  В. Чекалюк – це міждисциплінарні праці, що поєднують дипломатію, мистецтво комунікацій, гастрономію, культурологію, політологію та комунікаційні науки. Вона є корисними як для теоретиків дипломатії, так і для практиків, що займаються міжнародними комунікаціями. Видання актуалізують роль їжі у процесах культурного обміну, порозуміння та миротворчості. Книги Чекалюк  –  це запрошенням до діалогу за столом, у міжнародних переговорах і в академічному середовищі. Новаторський підхід авторки полягає у розгляді харчової культуру не лише як тла або ілюстрації до дипломатичних процесів, а як самостійний чинник комунікації, що може справляти вплив на результати переговорів і формування іміджу держави. Тому застілля, кулінарні традиції, сервірування і навіть рецептура –  це носії сенсів у міждержавному діалозі, а гастрономія, гостинність, харчовий етикет  –  це елементіи культурного коду, інструменти «м’якої сили». Знання з фудкомунікації дозволять краще розуміти символізм прийомів, неформальних зустрічей та культурних маркерів, що часто виявляються вирішальними у формуванні довіри, симпатії та ефективного міжнародного партнерства.