Ось аби я писав для молоді, як це роблять Карпа, Жадан, Дереш та сонм одноразових авторів однієї книжки, популярність би в мене серед студентів Могиляки була б більшою. І, відповідно, продажі книжок би зростали.

В рейтингу «Книжка року», який відбувся в середині грудня, тобто, десь за тиждень після розмови в поїзді, вперше за багато років масова література, тобто – українське чтиво, було виділене в окрему під номінацію. Показово, що так звана «молодіжна література», тобто, книги, спеціально написані молоддю для молоді про молодь, віднесена організаторами рейтингу саме в цю категорію – попса.

Таким чином, я, той, хто не соромиться того, що намагається робити чтиво без претензій, і автори, які пишуть «молодіжні» тексти, від заголовку до фінальної крапки просякнуті всіма можливими претензіями, в тому числі – претензією на інтелектуальність, віднесені безпристрасними фахівцями до масової культури. Чтива. Попси.

Але, на переконання одного з моїх видавців, «попса просто» значно гірший товар, ніж «попса для молоді». Принаймні, в Україні, де не діють закони нормального структурованого та сегментованого книжкового ринку. Бо молодь, виявляється, швидше готова заплатити і купити книжку, аби прочитати те, що їй, молоді, ближче за мої «чорні» та звичайні детективи, бойовики і трилери. 

Про те, чи варто спеціально писати для молоді і взагалі – для кого треба писати, аби твою писанину продали на десять екземплярів більше, ніж завжди, особисто я готовий накатати щонайменше брошуру обсягом 33 сторінки. У цьому мені допоможе власний, більш ніж п’ятнадцятирічний досвід добування літературного хліба,  спілкування з книготорговцями та потенційними читачами. Та не буду цього робити. Принаймні – тут і тепер. Краще розкажу одну показову, як на мене, історію.

Кілька років тому я чекав на ділову зустріч у центральному офісі каналу СТБ. Чекав я десь півгодини. Крім мене, в кабінеті сиділа молода дівчина. З вигляду – років двадцять, тобто – потенційна читачка молодіжної прози. До того ж інтелектуала, раз крутиться на серйозному телебаченні. Ким вона працювала на СТБ, чи працює там зараз і взагалі – як її звати, я не знаю. На той момент дівчині треба було дізнатися адресу театру російської драми ім. Лесі Українки. Для цього вона полізла в Інтернет.

Не знайшла.

Подзвонила комусь по внутрішньому телефону і запитала, де цей театр знаходиться, є там поряд якесь метро чи ні. Відповіді не отримала.

Тоді вона знову пройшлася по пошуковій системі. Без успіхів. Після цього подзвонила своєму бойфренду на мобільний. Бойфренд, очевидно, теж молода людина, представник потенційної цільової аудиторії споживачів «молодіжної прози». Судячи з розмови, мудрий бойфренд сказав, що цей театр десь у центрі. Для отримання більш конкретної інформації він порадив подзвонити в довідкову службу і дізнатися хоча б телефон театру.

Дівчина перервала розмову і знову полізла в Інтернет – шукати телефон довідкової служби.

Не знайшла.

Подзвонила бойфренду на мобільний з запитанням, як подзвонити в довідку. І він сказав їй: номер телефону довідки – 09.

Я весь цей час мовчав. Не люблю пропонувати свою допомогу тим, хто, як мені здається, її не потребує. До речі, це ознака певної чоловічої, і взагалі - людської зрілості.

Думаю, тепер не треба пояснювати, чому в мене остаточно зникло бажання загравати з тими, хто на 10-15 років молодший за мене (а мені – 38) і спеціально подобатися їм. Я хочу писати для тих, хто має уявлення про елементарні речі без Інтернету. Хто звик спілкуватися з іншими не в мережі, а безпосередньо. Нарешті, молодь будь-якого покоління має тенденцію до підростання. Ось тоді дорослий читач, він же – мій читач, сам прийде до мене. А насправді – вже приходить.

Бо тиражі книжок хоч порівняно з Акуніним чи Кіангом невеликі, проте – стабільні. Та й смаки дорослої людини сталі та сформовані. Тоді як молодь міняє свої смаки, погляди та вподобання раз на півроку. Якщо не раз на квартал. І щокварталу шарпатися з боку в бік, мабуть, не варто…