Воно їдке, страшне і безформне, що поглинає будь-що на своєму шляху: проникає в кожну клітину, розчиняється, вбивається в колодочки і пожирає зсередини живе; відтак охоплює почуття і розум, проймає наскрізь хистке еґо та позбавляє індивідуума своєрідності.

Воно придатне лише для масовки, підгавкування, відповідно брехати «Неложними устами», скажімо, як автор цієї книжки Павло Загребельний. Воно нещире, хтиве і бездарне. Породжене в часи лихоліття, дотепер гнеться на всі боки і залюбки бере з рук рудого парторга премії-подачки та низько кланяється мамлі-пасічнику за ламаний шеляг.

Воно, чкурнувши з села, ніяк не призвичаїться до міста, схарапуджено сякається в рукав, «творчо» тужить раз по раз за ненькою-повією та братиками і сестричками байстрюками. Воно, зрозуміло, далеко не впало, як ті яблука від яблуні... Лишень помани його гонораром, одразу ляже під таке, як саме. Воно – сини і доньки лісорубів та конюхів – мо´, ліпше залишилося б у селі, сумлінно продовжувало справу своїх батьків, аніж безперестанку сурмило на всіх перехрестях про свою калічну поставу.

Воно, звикле до кормиги, обирає і переобирає собі поводиря на подобу свою. Воно щасливе жити в неволі, бо свободи не знає, не знало і знати не хоче. Тішиться ба тим (і цього йому досить), що воно член або членкиня НСПУ, хоч читачам від того ні тепло ні холодно. Головне, вважає, що причетне до комуняцької спілки (буває, що до кількох), має посвідку, кілька публікацій і за те поховають його державним коштом.

Здавалося б, воно, яке народилося по карагандах і воркутах, як діти «ворогів народу», ляже кістьми та душу віддасть за святу ідею, а, гляди, пристало кляте в прийми до ординця, серед іншого, ще й вірнопіддане служило й служить, зійшло на пси, мов той Іскра з Кочубеєм. Воно тільки вдає з себе щирого патріота, хоч насправді – чистої води попихач. Потай мріє про отримання зарубіжних ґрантів та Нобелівської премії, бо вважає себе, зрозуміло, не письменником середньої руки, а рівня пупа.

Воно, куди не кинь, скиглить і з простягнутою рукою клянчить милостиню на видання своїх «перлів», а ще б´є себе в серце, буває, рве на грудях вишиванку та заявляє, що, власне, воно – совість народу, і тому любий та солодкий йому народ повинен його вдягати, взувати та нагодувати, позаяк, папужить воно, будь-який етнос і дня не може прожити без власного сумління. О, коли мова заходить про сумління, наше воно наливається буряковою кров´ю, мов той лютий та скажений Цербер. Адже Цербер і воно за роки радянської влади вдатно зжилися і тепер цей симбіоз скидається на двоголову курку, що має один стравохід.

Пригадую, тими роками воно мало великі гонорари, по кільканадцять разів перевидавалося, сиділо в поважних президіях, отримувало грошовиті премії і на партзборах та поза ними розглядало творчість своїх же вонинят. Не раз бувало, що виключало їх із спілки, ба навіть одноголосне відправляло тих, хто брикався, до білих ведмедів, а відтак посилало з Києва в табори надійних гінців, аби ті вмовляли непокірних покаятися. Тепер перевірені та заслужені посильні вже поставали академіками і напучують молодих, що і як писати на догоду чортибатька-кому, можливо, підупалим членам Комітету з присудження Національної премії імені Тараса Шевченка, а мо´ самому каганату Яворівського, що заправляє майном НСПУ. Воно чомусь тішиться тим, що останнім часом до своїх лав залучило і залучає багато молоді (чим не колективізація) і той «талановитий молодняк», який у переважній більшості не може відрізнити підмет од присудка, через речення матюкається у мертвонародженому тексті, гордо продовжує вивірену справу своїх хрещених батьків, через що свідомо не дає зліквідувати рішенець Сталіна-Горького, себто СПУ.

Воно, таке рідненьке і сумне, збирається у спілці за порохнявими розсохлими столами, хвалить у вічі (поза очі гудить) одне одного, потому відкорковує пляшку-другу, цокається, цмулить оковиту й напідпитку, жуючи сало з хлібом, захоплено навперебій розповідає про свої чесноти, тут-таки прохоплюється словом, що є генієм і патріотом, якого ніхто не розуміє та не визнає, бо, бач, куди смердам до бояр.

Воно (незрідка), навчаючись літературного ремесла по москвах (хоча, зрозуміло, таланту і натхнення жодний літінститут не дає), тепер роз´їжджає по європах та америках, вже паплюжить бусурманську Москву, запевняє бундючних іноземців, що Україна – не чиясь членкиня, а законна частина старого континенту.

Тож бо... Воно!.. Павлодраяворівське...